В Донецьку українською майже не говорять, а здебільшого мовчать (ФОТО)

Мені стає сумно, коли я це чую. Хочеться відповідати питаннями на запитання, мовляв, чому Донецьк віддали на відкуп шаленим бойовикам із росії 9 років тому, де була наша армія та міліція, які розпродавали зброю і ще багато інших питань…

Донецьк зараз не українське, але й і не російське місто. У ньому не чути української мови, але по радіо можна почути «Казку» чи — о, боже! — пісню «Океану Ельзи» з фільму про брата. А якщо ще трохи покрутити ручку налаштування, то можна спіймати українське радіо, «Армія ФМ», наприклад.

Тут на філфаку університету, на кафедрі фундаментальної та прикладної лінгвістики готують «викладачів української мови та інформатики» (так, саме у такому поєднанні), правда, де і як вони викладають — невідомо.

Залишки рекламних плакатів, вивісок, назв, звідки на донеччан дивляться «і» та «ї» в словах, викликають квазіпатріотичний гнів у росіян, які заїхали на Донбас — яких соціальний ліфт не підняв з поверху сторожа складу до апартаментів начальника управління — і вони зляться, що це Україна та українська мова не дає їм здійнятися вище, а не дев’ять класів освіти та три «ходки» за зберігання-розповсюдження…

Кілька років тому влада «днр» вимагала знищити всі підручники українською мовою в школах. Мова, література, історія, художня література — все на брухт. В одній зі шкіл надто радикально налаштована директорка наказала винести україномовну літературу на подвір'я та спалити. Колеги, що жахнулися, тицьнули дурну бабіщу носом у розділ історії про фашистську Німеччину, зокрема, щодо спалення книг, що за всіх часів вважалося страшним злочином. Пообіцяли зняти аутодафе на відео та викласти у соцмережі. Директриса знітилася, наказ скасувала — книги дбайливо знесли до порожнього класу і склали до кращих часів. Це про щось свідчить?

А ще, коли українська мова в школах хоч раз на два тижні, але викладалася, школярі прийшли додому із завданням для батьків від учителів: вирвати з книжок сторінку з гербом України. Хитрість вчителів, які не бажали бруднити руки, розкусили швидко: у щоденниках дітей батьки залишили повідомлення цим педагогам: самі виривайте, ми теж не потвори. Або віддайте книги тим, хто менш акуратний — нехай він і вириває. Справа закінчилася батьківськими зборами та проханнями хоча б склеїти сторінку з гербом із сусідньою, інакше «самі розумієте, з якого міністерства до нас прийдуть із запитаннями»… Компроміс знайшовся у вигляді скріпки, яка поєднала нещасні сторінки підручника без його псування.

Нещодавно у Донецьку спробував розгорітися ще один «мовний» скандал: в одному із магазинів було виявлено футболку з написом «Відьми не старіють». А до цього в іншій мережі магазинів знайшлися… вишиванки та книги казок українською!

Гучніше за всіх обурювалися знову ж таки росіяни. Місцеві жителі Донецька поставилися до всього вже звично індиферентно. Тобто ніяк, все нормально — було б із чого голосити.

Ну, а про те, що відбувається з прапорами так званої «днр», донеччани розповідають як анекдот. Якщо коротко: в угарі «патріотизму» кілька років тому всім власникам торгових та інших точок було наказано вивісити біля входу «прапор дрн». Інакше — штраф та розмови у «міністерстві держбезпеки».

Власники знайшли найдешевші прапори, вивісили їх та поставили позначку «Виконано».

Суворе донецьке літо, в якому температура повітря вища за +30 градусів — не рідкість, вдарило по болючому місцю всіх шанувальників «днр» та інших новоутворень. У чорно-синьо-червоному прапорі дешеві барвники тканин на сонці вигоріли за лічені дні. Чорний колір вигорів до сірого і злився зі стіною будівель, синій вицвів до блакитного, а червоний, відповідно, до жовтого.

Істерику «руськомирців», які прокинулися і побачили жовто-блакитні прапори на магазинах та ринках, можна лише уявити. Інша частина Донецька аплодувала та боялася видати себе блиском в очах. По вулицях бігали леткі загони поліції, які вимагали негайно зняти і замінити прапори, але було літо, відпустки, власники ніжилися на водах, а перелякані продавці белькотіли, мовляв, без господаря і пальцем не можу поворушити… Загалом було весело.

Але найголовніше — думки. Чи українське мислення залишилося через дев’ять років після початку російської окупації? Так, лишилося. Рівно на стільки ж, скільки його в інших регіонах, де мешкають різні люди із різними думками.

Просто в Донецьку здебільшого українською мовчать. Оскільки відкриєш рота — автоматично станеш шпигуном, диверсантом, коригувальником. Хоча такими призначають і російськомовних, але навіщо давати бойовикам привід?

Українську музику слухають у навушниках, українські книги читають онлайн. Пам’ятають свою країну, свій прапор та свій гімн. Дітей виховують із поняттям «Ти — українець, просто живеш в окупації. Не балакай зайвого». Діти виростають і прориваються через три кордони, щоб вступити до українських вишів, а викладачі щиро цікавляться, звідки у донеччан «така гарна українська, ві ж там усі русифіковані»? Донецькі ображаються, кажуть «Донбас — це Україна, чи не так?» і дивляться в очі збентеженим викладачам.

Скільки у Донецьку проукраїнців? Та хоч би один чи десять, і заради цього — варто звільняти.

Хоча насправді набагато більше. Потім дізнаємося, на скільки.

ФОТО з відкритих джерел та з соціальних мереж