Повернення Донбасу — битва за людей чи території: що кажуть у Донецьку
Сили оборони України розпочали великий контрнаступ. Захоплені російськими окупантами схід та південь України рано чи пізно повернуться додому. Але що далі? Адже сьогодні не лише в Україні точиться дискусія: «А за що воюють українці, коли мова йде про окупований вже 9 років Донбас? За території? За людей? За майбутні покоління?»
Донбас24 поспілкувався з мешканцями окупованого Донецька та поставив їм питання від мешканців підконтрольних Україні територій.
Наші співрозмовники — Олексій та Таїсія Величко (імена змінені з метою безпеки), 38 та 35 років, корінні мешканці шахтарської столиці регіону. Вони розповіли, як живуть у Донецьку, про що думають і на кого чекають ось уже дев’ять років.
— Ми вважаємо, що за дев’ять років на Донбасі, напевно, вже залишилися одні «росіяни» з промитими пропагандою мізками. Щиро кажучи, навіть не знаємо, як повертати цих людей. Може, лишити все як є?
— Напевно, тому, що сепаратизм не вітається, навіть якщо він маскується під патріотизм та турботу про народ. Донецька та Луганська, як і Запорізька, і Херсонська області — це невіддільна частини України. Цей факт не подобається лише президенту рф путіну, а ви ж начебто розумні, освічені люди, громадяни України… Віддавати території та людей просто тому, що так захотів диктатор сусідньої країни — як мінімум дивно, а взагалі злочинно.
І до речі, поставте це питання нашим хлопцям у ЗСУ з донецькою та луганською пропискою. Є ймовірність, що вони дадуть відповідь на це питання більш зрозуміло.
Що ж до пропаганди, то давайте визнаємо, що вона працює в обидва боки. Тут же справа не стільки в її якості, скільки в якості мізків, що промиваються. У Донецьку та Луганську є патріоти, є україномовні люди, є діти, які навчаються онлайн в українських школах. А у Львові, Рівному, Ужгороді є ті, хто наводить російські ракети на будинки та «зливає» ворогові розташування військових частин. Давайте не будемо всіх стригти під один гребінець. Потрібно повернути своє — потім розберемося.
— Але чи ОРДЛО чинитиме опір і не даватиме ЗСУ увійти до міст? Раптом хтось із місцевих почне партизанити, підривати що-небудь, під танки лягати, як 2014-го… Адже вже було таке!
— Коли ЗСУ входитиме до міст, повірте, мирних жителів на вулицях не буде, тож чинити опір будуть лише окупанти (якщо буде чим). Напевно, значна частина місцевих поїде, ті, хто залишаться — носа з дому не висунуть.
Партизатимуть самі окупанти. Але і ЗСУ — це не зграйка босоногих хлопчиків, а компетентні військовослужбовці, які прораховують всі ймовірності результату подій, так що їх застати зненацька буде важкувато.
Підривати зневірені росіяни під час відступу, швидше за все, щось будуть, щоб видати це за справу рук ЗСУ. Але вони це й так роблять уже дев’ять років. Як протистояти цьому — ми не знаємо, ми той самий «мирняк», який має ще дуже довго розгрібати наслідки цих дев’яти років.
Під танки лягати ніхто не буде. Так, ми знаємо про поодинокі випадки, коли у 2014-му жителі оточували військові частини та не давали техніці виїхати до зони АТО. Але не думаю, що це можливо зараз. Тоді люди знали, що їх не давитимуть, вони були в цьому впевнені. Армія у нас була така… не стовідсоткова. Нині все по-іншому, частково завдяки цим «миролюбним людям». Йде війна. Хто вляжеться під танк — швидко і боляче помре.
— У вас все зруйновано, немає аеропорту, вокзалу, телефонний зв’язок не працює, немає нормальної пошти, будинки побиті обстрілами. Це ж скільки грошей піде на відновлення! Чи є сенс?
— Так, за цей час Донецьк перетворився з процвітаючого міста на сумне щось. Шахти, заводи, інші підприємства — все розкрадено, зруйновано. У нас не будуються нові будинки, не ремонтуються мости, ремонт доріг має суто символічне значення. Немає води в кранах, вона тече раз на три дні, немає мобільного зв’язку українських операторів, а щоб потрапити, наприклад, у Покровськ чи Дніпро, треба їхати кілька днів через Балтію, Польщу та значну частину України.
Ми також маємо питання, чому міста здали ворогові ті, хто давав присягу їх захищати, чому звільнення гальмувалося незрозумілими мінськими угодами тощо. Але поки що не про це. Донбас — багатий край і при вмілому управлінні здатний давати набагато більше, ніж у нього вкладено. Все-таки саме наші металургійні та машинобудівні заводи давали більш ніж половину валютного виторгу країни.
А чи варто відновлювати Бахмут, Маріуполь, Авдіївку, Попасну? Для нас немає такого питання, бо однозначно так. Нехай в іншому вигляді, з іншими напрямками життя — але так. Так само й окуповані зараз міста — після повернення в Україну їм доведеться повертати людську подобу, але нумо бачити в цьому не проблему, а можливість. Це фінансові вливання та робочі місця.
І не забувайте: росія платитиме репарації за всі руйнування, які вона створила. Навряд чи гроші на відновлення братимуть з українських пенсій, які й так підвищуються щороку. Якщо репарації дійдуть до одержувачів у повному обсязі, а не будуть розкрадені на півдорозі, то має вистачити.
Читайте також: Україна готується до деокупації територій — Верещук
— Трохи страшнувато, що багато мешканців Донецька та Луганська ненавидітимуть усе українське, цьому ж стільки років навчали. Як бути?
— Знову всіх під один гребінець! Скрізь є різні люди, і що толку, що у Львові стільки років «навчали» любити все українське, а там знаходять десятки людей, які співпрацюють із російською ФСБ?
Спроби змінити свідомість мешканців, звісно, є. По телевізору крутять різноманітні ток-шоу, де постійно підвищують градус ненависті. Місцеві газети читати неможливо, це одна суцільна пропагандистська листівка. У соцмережах постійні чвари, образи, поділ на «бандерівців» та «ватників». Але це для тих, хто хоче в цьому брати участь. Хто не хоче — не дивиться ці телеканали, не читає цих газет, не бере участі в інтернет-суперечках.
Багато людей чудово пам’ятають, що за України їм було краще. Як їх переконати, що тоді було погано, а зараз гаразд? Та ніяк! Тому до України тут ставитимуться так само, як жителі інших міст. А ті, кому Україна сильно не подобається, поїдуть. Або підуть у глибоке підпілля.
— А ось ви чому не поїхали, а лишилися в окупованому місті?
— Не тільки я. Нас тут, наприклад, тисяч 500. І у кожного своя історія, свої мотиви та причини. До минулого року мешканці іншої частини України їх не розуміли. А з лютого 2022-го зрозуміли. Виїжджати «в нікуди», з паралізованою рідною людиною чи котами, без копійки грошей або з маленькими дітьми, кинути свій будинок — на цей крок здатні запеклі або дуже налякані.
Читайте також: Грошова допомога ВПО — куди телефонувати, якщо немає виплат
Ви не намагайтеся, ми вже давно отримали свою порцію гніву від «справжніх українців» — за те, що не виїхали, не поповнили вимушених переселенців. Але є відповідь: «Ми залишилися, щоби Донецьк залишався українським». Як вам? Чи маєте щось заперечити?
Ну і найголовніше — ми вірили, що нас швидко звільнять. І зараз віримо у ЗСУ, напевно, як ніхто інший. «Віра дев’ятирічної витримки», можна сказати.
— Як ви там мешкаєте? Ходите, оглядаючись, не спілкуєтеся з «великою землею», бо підслуховують українську мову під забороною?
— Живемо спокійно, наскільки це можливо. Працюємо, благо наша спеціальність дозволяє знаходитися будь-де. Користуємося месенджерами, поштами, звичайно, використовуємо VPN, тому що частина сайтів заблокована. З «великою землею» спілкуємось, там наші друзі та родичі. Звісно, намагаємось не обговорювати в ефірі військові теми, нам і так є про що поговорити.
Українська мова формально не заборонена, але за фразу українською можуть косо подивитися. Я часто говорю при нагоді «ой, лишенько» — поки ніяких ексцесів не було, тільки сусідка спохмурніла. У неї чоловік десь воює недалеко, а сама вона родом із Одеси. Приїхала до Донецька влітку 2014-го і щосили показує, як їй неприємно все українське. Але ліки просила їй привезти «з України» — бо російські погані.
На тих, хто зображує щиру відданість росії й навіть говорить це слово з придихом, навіть самі окупанти дивляться з презирливою усмішкою.
— А чи правда, що від жителів Донецька та Луганська постійно вимагають пред’явити російський паспорт навіть у магазині? І змушують співати гімн на кордоні із «справжньою» росією?
— Російським паспортом хочуть пов’язати всіх
донеччан-луганчан разом із мешканцями інших окупованих районів.
Ні, в магазинах його не вимагають, але купити-продати житло чи влаштуватись на роботу без нього вже неможливо.
У бюджетних організаціях, лікарнях чи школах, у тих, хто не має паспорта, є проблеми: начальство дорікає у «неблагонадійності» й погрожує повідомити «куди треба». Деякі, я знаю, ще тримаються, не беруть паспорти, але їх шкода — у них можуть бути набагато серйозніші неприємності, ніж просто незадоволений начальник.
Тож паспорт оформлюють. Добре, що українські документи не забирають, хоч у деяких місцях змушують писати відмову від українського громадянства. Ми сподіваємося, що в Україні розуміють, що це пишеться під тиском та під загрозою життю, і не вважають ці відмови легітимними.
Щодо гімну — його не співають навіть прикордонники. Його мало хто знає, і те лише у вигляді гімну СРСР.
— Як ви житимете з нами після всього того, що сталося? Чи зможете?
— По-перше, не ділячи українців на «вас» та «нас», по-друге — намагаючись максимально швидко повернутись у стан громадян єдиної європейської країни. Все зможемо, якщо захотіти. Головне, щоб процес повернення та реінтеграції не затягнувся. Друге покоління, народжене в окупації, повернути в Україну буде набагато важче.
Читайте також: Робота для ВПО: куди звертатися переселенцям із Маріуполя
Ще більше новин та найактуальніша інформація про Донецьку та Луганську області в нашому телеграм-каналі Донбас24.
Фото: з відкритих джерел