Будні «процвітаючого Донецька»: без води, транспорту, але з чергами та обіцянками

Поняття «гуманітарна катастрофа» чомусь не застосовується до зневоднених міст та селищ окупованого Донбасу. Понад рік донеччани бачать воду в крані один раз на три дні (і то не всі — у місцевих чатах постійно скаржаться на те, що вода в рідкісні години своєї появи не підіймається вище 6-го поверху, а то й увесь будинок сидить без води), про санітарію та гігієну у закладах громадського харчування відвідувачі намагаються не думати, а в гості нині намагаються ходити у «день води». Ті, у кого залишилися сили на гумор, приходять зі своєю 6-літровою пляшкою технічної води — для «технічних» потреб, щоб не бентежити господарів.

При цьому через пориви комунікацій вода з якого-небудь люка може весело бігти вулицею протягом тижня та місяця, доки обурені жителі штурмують ЖЕКи та водоканал.

Абсурд? А що тут не абсурд? Якщо у лікарнях пластикові пляшки з водою вже стали незмінним атрибутом палати чи маніпуляційного кабінету, не кажучи про туалети. Дитячі садки та школи закриті не стільки «через обстріли» (працювали й у «гарячіші» дні!), скільки для того, щоб діти не злягли масово з дизентерією та іншими кишковими інфекціями. Та й треба бути абсолютно схибленим, аби дозволити дитячій установі працювати за умов антисанітарії.

Чи вирішується проблема? О, так! Щотижня з телевізора говорять про те, що вже проведено труби прямо з річки Дон до міста Донецька. І ось-ось, треба лише трохи почекати — вода в кранах з’являтиметься не раз на три дні на чотири години, а через день. А найближчим часом — можливо, і щодня!

Вірять цим обіцянкам лише глухуваті донецькі бабусі. Інші вже навіть не плюють в екран. Ці обіцянки звучать із квітня, до них уже звикли, як до «білого шуму».

Ах, які автобуси та тролейбуси приїхали до Донецька до Євро-2012! Новенькі, бузкові, блискучі… Було їх більше сотні, зараз залишилися одиниці, куди поділося інше — один Бог знає. Певне, туди ж, куди й трамваї. І не буде дивом, якщо після перемоги України в ході розслідувань злочинів окупаційної влади виявиться, що ці автобуси катаються десь теренами Забайкалля чи, у кращому випадку, Ростовщини.

Поява червоної гуркітливої махіни на рейках у Донецьку — тепер рідкісне явище. Частину маршрутів суттєво скоротили, частину прибрали, решта банально нема кому водити — під каток торішньої лютої мобілізації потрапили й водії-чоловіки. Жінки відмовляються сідати за кермо. Хіба що тільки тоді, якщо маршрут пролягає більш-менш безпечними районами.

В іншому — все очікувано: маршрутки та автобуси більше нагадують руїни. Нові автобуси «Донбас», які нібито збирали в Донецьку, виявилися звичайними «пазиками». Приватники вийняли з гаражів убиті мікроавтобуси, які тихо-мирно чекали «смерті за віком», і поставили їх на лінії.

Вбитий у мотлох транспорт втім не заважає чиновникам окупаційної влади розповідати про подаровані Донецьку автобуси від Миколи Расторгуєва, соліста російської групи «Любе» та про перспективи власного виробництва трамваїв та тролейбусів. Щоправда, поки що з рук місцевих майстрів вийшов один трамвай «Я — Донецький», який збирали три роки, та й то побачити його на маршруті — великий успіх.

Найсвіжішими виглядають автобуси, що передані з росії. Там вони вже списані за віком, а в Донецьку ще бігають, з них рекламні листівки з воронезькими телефонами не віддерли.

Тож громадський транспорт у Донецьку загинається. Але вічна тема метро ще висить у повітрі. Втім, ніхто не вірить.

Не має значення, де знаходиться лікувальна установа, — до неї краще не потрапляти. Тим паче в окупованому Донецьку. І хоча «ура-патріотичні» донеччани, як і раніше, кричать, що нехай бідненько, але акуратно і чистенько, пацієнтам цих лікарень завжди знайдеться що заперечити. У великих закладах типу травматологічної лікарні, де лікують як цивільних, так і поранених «солдатів», дедалі більш-менш пристойно.

А от у лікарнях та поліклініках подалі від центру міста — сумно. І список ліків, який напише лікар, це ще пів біди. Пацієнти несуть засоби гігієни, папір для принтерів, білизну, воду знову ж таки… Єдиний промінь світла в цьому похмурому царстві — ставлення медиків. Розуміючи, в якій дірі їм доводиться працювати, вони ставляться до пацієнтів трохи душевніше, ніж раніше. І це взаємно.

Але якими б там не були приємні та взаємні почуття, відчувається відсутність санітарок та молодшого медперсоналу. Медсестри нарозхват, але це не позначається на їх більш ніж скромній зарплатні. Багато лікарів виїхали, а нові не поспішають приїжджати до Донецька навіть із росії за великі гроші. Ті, хто може, їдуть лікуватися до Ростова.

Через нестачу всього ранок у поліклініці починається зі штурму реєстратури — охочі взяти талон на прийом до лікаря приходять до дверей установи о 6−7 годині ранку. Яка електронна черга, про що ви…

І згори на весь цей вінегрет ще хочуть накласти поліс обов’язкового медичного страхування, як у Росії. А де і як його отримувати — поки що незрозуміло. Та й навряд чи черга біля дверей поліклініки о 7-й ранку поменшає.

Аптекарі та лікарі пошепки радять привозити ліки «з України» чи «з великої землі», вона ж «материк», вона ж росія. На жаль, не всі мають таку можливість — бойовики зробили все, щоб ускладнити виїзд з ОРДЛО на підконтрольну частину України. Тому ліки до Донецька передають через перевізників, знайомих, а то й чужих людей. Як і де їх вже ховають під час поїздки — великий секрет.

У відділеннях «банку днр», який поступово поступається місцем російському «ПСБ» також критично не вистачає людей. Кажуть, зарплати у касирів маленькі, а відповідальності — вагон, тому немає черги з бажаючих працювати.

Хоча, якщо хтось сумував за часами СРСР, має отримувати задоволення від такого повернення у минуле.

І такі, звісно, є. Але їх дедалі менше. Можна сказати, що одиниці. Це раніше, років три тому, вони ледь не на кожному розі «проповідували» те, що колись проповідували у СРСР — «настання комунізму вже скоро».

А тепер ці ж самі люди кричать про те, що «комунізм» не збудували, бо «нас вісім років бомбила Україна».

До речі. Все вищесказане — це катастрофа у так званій «столиці республіки». Можете лише уявити, що відбувається «на периферії» — у районних центрах, що колись були заможними та пишалися своєю промисловістю. А про села — взагалі говорити зайве.