Надихаючі історії про непересічних жінок Приазов’я

Одна з найбільш яскравих актрис Маріупольського театру, який працював до Другої світової війни, була Людмила Радіонова. Працювала вона в Маріупольському театрі з 22 років. Цікаво, що свій акторський шлях вона почала блискуче — відразу з головних ролей. Лариса в «Безприданниці» О. Островського відразу ж зробила їй ім'я. Незабаром жінка-комісар в «Оптимістичній трагедії» В. Вишневського, ролі в «Любові Яровій», «Марійці». Всього за один рік актриса встигла зіграти стільки яскравих ролей, скільки іншим, дай Бог, за все життя зіграти. М. Соколов, народний артист Української РСР, згадуючи про Людмилу Радіонову, підкреслив: «Так, талантом її природа обдарувала щедро. Але, мабуть, всього важливіше її талант людини — мужньої, красивої, яскравої; її талант жити без оглядки, не шкодуючи себе». Втім талановита актриса вирішила, що під час війни вона не зможе лишатися осторонь, тому одразу ж стала безпосередньою учасницею воєнних дій. Її бойовий шлях відзначений орденом Леніна, двома орденами Червоної Зірки, сімома бойовими медалями, медаллю Міжнародного Червоного Хреста.

З початком війни Л. Радіонова стала санінструктором 75-го стрілецького полку. У с. Миколаївці під Таганрогом вона винесла з вогню і врятувала від неминучої загибелі сорок п’ять поранених бійців і командирів. У бою під Таганрогом відважна Людмила розстріляла з револьвера весь екіпаж нацистського танку, за що була нагороджена орденом Леніна. З 4 по 6 березня 1944 р. надала допомогу 213 бійцям і командирам, пораненим в бою. Була нагороджена вищою відзнакою Міжнародного комітету Червоного Хреста — медаллю «Флоренс Найтінгейл». Ця нагорода носить ім'я однієї з засновниць Міжнародного Червоного Хреста і вручається медсестрам і санітаркам, які «відзначилися виключною самовідданістю при догляді за пораненими та хворими під час війни або громадського лиха». У 27 років вона стала інвалідом. Театр довелося залишити…

Під час Другої світової війни маріупольський інженер рибної промисловості Єлизавета Бірюкова врятувала не менше 150 осіб. Вона не встигла евакуюватися, хворіла на скарлатину. Молода жінка з вищою технічною освітою під час війни залишилася в місті й наважилася піти працювати на німців, хоч і прекрасно усвідомлювала, чим це може для неї закінчитися. Працювала на рибоконсервному комбінаті сумлінно і налагодила настільки потужне виробництво консервів, що німці не могли натішитися її роботою. Та, судячи з матеріалів справи, далі вона абсолютно системно починає рятувати людей, допомагає військовополоненим і містянам. Наприклад, Єлизавета Бірюкова наказувала залишати на відрізаних головах риб м’ясо, яке потім варила і відносила в табір військовополонених. Після звільнення Маріуполя жінку звинуватили в колабораціонізмі й доносах. Їй присудили 15 років позбавлення волі. Засуджена Єлизавета Бірюкова відбувала покарання у Воркуті — там, незважаючи на важкі каторжні роботи, на всю несправедливість долі, вона продовжувала зберігати людське обличчя. Маріупольці, яких врятувала Єлизавета Бірюкова, писали листи Берії, Сталіну, головам НКВС, благаючи про помилування. Люди заявляли: «Єлизавета Бірюкова перетворила рибний комбінат на табір спасіння, забирала чоловіків з таборів для військовополонених, запевняючи офіцерів вермахту, що це найкращі спеціалісти, без яких комбінату не обійтись. Годувала у столовій членів сімей комуністів та євреїв. Немічним та хворим возила харчі додому. Загалом від долі остарбайтерів врятувала 150 людей».

Завдяки листам батька Єлизавети, небайдужих маріупольців та її скарзі головному військовому прокурору Збройних сил СРСР, яку вона написала, коли отримала дозвіл на листування, справу Є. Бірюкової все ж таки переглянули. Повторний суд відбувся у лютому 1948 року в м. Сталіно. Однак Єлизавета Пилипівна була визнана винною в пособництві, формою якого назвали ефективну роботу на керівній посаді рибоконсервного комбінату. Мірою покарання було названо лише чотири роки й чотири місяці каторжних робіт, які на момент суду були відбуті. Втомлена, але незламна жінка не погодилася з вироком і все життя намагалася отримати реабілітацію. Все ж Єлизавета Пилипівна була реабілітована в 1992 році, але за фатальним збігом обставин і незрозумілим сценарієм життя цього ж року вона померла.

Однією з найпопулярніших у Маріуполі актрис завжди залишалася і залишається народна артистка України, лауреат премії ім. Заньковецької Світлана Отченашенко. Створені нею образи ставали предметом глядацького відгуку й захоплення. На відміну від Полтави, в Маріуполі молоду Світлану Отченашенко відразу ж ввели в поточний репертуар театру. Вистава за п'єсою Ю. Едліса «Крапля в морі» (1966 р.) стала першою роботою актриси. Олівцем від руки в програмку вписано: «Віра — Отченашенко». Після ролей Валі Анощенко («Російські люди» К. Симонова), Ніси («Дурочка» Лопе де Вега) і Тані Свєтлової («Гліб Космачов» М. Шатрова) в колективі закріпився статус С. Отченашенко як однієї з провідних актрис театру. І як підтвердження тому — звання заслуженої артистки України, отримане в 1972 р., у 27 років! З кожною новою роллю зростала і майстерність актриси. Одна з ключових ролей для Світлани Іванівни — це роль Марії Каллас («Майстер-клас» «Страсті по Марії»). Загалом, про зіграних персонажів народної артистки України Світлани Отченашенко можна сказати, що всі вони сильні, неоднозначні та незабутні. Попри те, що вона була актрисою далекого провінційного театру, їй вдалося стати відомою в столичних професійних колах. Світлані Іванівні неодноразово присвячував статті відомий журнал «Театр». Актриса, в чиєму репертуарі Аркадіна, Раневська, Аббі Патнем, Марія Каллас і театральний критик — в одній особі.

У актриси був досвід і в кіно. Вона зіграла бабу Зою у фільмі «Зачароване кохання» (2008 рік). Завдяки енергійній діяльності актриса змогла зберегти історичну театральну спадщину Маріуполя, надихнувши телеканал «Сигма» на створення унікального циклу, присвяченого історії та людям Маріупольського театру. Мало кому відомо, що актриса брала активну участь в створенні бібліотеки в маріупольському театрі. Світлана Іванівна дуже любила маріупольців, підкреслювала, що вони мають виняткову театральну культуру, дуже вдячні глядачі. Актриса завжди щиро переживала за своє місто і дуже боляче переживала за те, що місто почали руйнувати… Великим ударом для неї було знищення військами рф будівлі Донецького академічного обласного драматичного театру (м.Маріуполь), в якому вона пропрацювала понад 50 років. Вона вирішила залишатися у рідному місті попри воєнні дії і небезпеку для життя. Померла Світлана Іванівна Отченашенко 7 квітня внаслідок набряку легенів у 2 міській лікарні Маріуполя.

Нагадаємо, раніше Донбас24 розповідав, що жінки з Донбасу та чотирьох областей зможуть отримати гуманітарну допомогу.

Ще більше новин та найактуальніша інформація про Донецьку та Луганську області в нашому телеграм-каналі Донбас24.

ФОТО: з особистого архіва Демідко Ольги та з відкритих джерел