Врятувалися від росіян: історія маріупольців, які 11 днів провели у фільтраційному таборі (ФОТО)
Родина маріупольців вийшла з блокадного міста пішки, тікаючи від ворожих обстрілів
Для маріупольця Микити Федорова 2022 рік мав стати особливим: він мріяв успішно завершити шкільне навчання та обрати професію на майбутнє. Однак вторгнення росії в Україну ці плани кардинально змінило — разом із сестрою, бабусею та батьками підліток був змушений тікати з рідного міста, охопленого війною, та шукати прихисток далеко від дому — аж у Німеччині.
Історією свого порятунку та нового життя за кордоном родина Федорових поділилася з Донбас24.
«Ніхто не очікував, катастрофа якого масштабу на нас чекає»
Напередодні великої війни Микита вже відчував, що вторгнення рф неминуче. Можливо, це був голос інтуїції, а можливо, впевненість була зумовлена постійними застереженнями з боку західних експертів.
Вже наприкінці лютого родина Федорових з 23 мікрорайону перебралася на дачу до селища Моряків. Вибір помешкання був очевидним: саме в цьому районі Маріуполя розташовувалася найбільша кількість колодязів, до того ж, як з’ясувалося пізніше, він виявився відносно «тихим».
«Тоді ще ніхто не підозрював, катастрофа якого масштабу на нас чекає, всі чомусь були наївними оптимістами і вірили, що це все швидко закінчиться», — пригадує підліток.
На початку березня в місті Марії зникло світло і, відповідно, централізоване водопостачання. Тож Федорови по кілька разів на день ходили по воду до криниць. Ще за кілька днів, залишившись і без газу, почали готувати їжу на імпровізованій печі просто неба. Через війну буденний ритм життя кардинально змінився, а нерозуміння, коли все це закінчиться, дуже виснажувало. Тож Микита рятувався читанням книг. А коли ворожа бомба зруйнувала школу неподалік, відправився рятувати видання Івана Франка та Тараса Шевченка.
«Більш за все лякало відчуття раптової смерті. Якось йшов з бідонами з водою, а неподалік почали падати снаряди. Я все кинув та впав на землю. Того дня я вижив, а наступного побачив, що на цьому самому місці — велика вирва. Значить, потрібен я ще цьому світу», — ділиться маріуполець.
«На першому ж російському блокпості я відповів, що їду подалі від «днр»
24 березня окупанти обстріляли селище Моряків із «Градів». Один із снарядів прилетів неподалік двору Федорових: будинок пошкодило, вікна повилітали, а паркан рознесло. Це і стало для маріупольців сигналом: час евакуюватися. Вони нашвидкуруч зібралися та пішки вийшли з міста. Дорогою їх підібрав автобус.
Пригоди для Микити розпочалися вже на першому блокпості окупантів:
Побут у Маріуполі
Читання в Маріуполі без світла
У таборі в Донецьку (з сестрою)
«На їх питання, куди я їду, я відповів, не роздумуючи: «Подалі від «днр» !! Ось тоді і почався шквал емоцій в тих «інтелігентів». На мене одразу полилася вся ватна пропаганда, а один, найагресивніший, схопив мене за руку, та сказав, що ми зараз з ним підемо пішки до Маріуполя. Але нам вдалося все ж поїхати: коли автобус від'їжджав, я наостанок крикнув «Слава Україні!», — розповідає хлопець.
Проте шлях «подалі від «днр» виявився для Федорових не швидким та не занадто простим. Одинадцять днів родина провела у фільтраційному таборі в одній з донецьких шкіл. Микита пригадує, що, на диво, адміністрація ставилася до маріупольців з розумінням та навіть намагалася якось влаштувати побут переселенців. Жити їм довелося у спортзалі, було організоване харчування та щось на кшталт секонд-хенду.
«Телевізор з соловйовим працював у режимі 24/7. А по всій школі вони розклали газети з красномовними заголовками на перших шпальтах: „Маріуполь — дорога додому“. Скільки я їх знищив, не пам’ятаю, проте на момент мого від'їзду їх я вже не бачив», — говорить Микита.
Життя в росії: виїзд до Європи був лише питанням часу
З Донецька маріупольців повезли в Таганрог. Там вони переночували у спорткомплексі та рушили своїми силами до родичів. Там вони прожили близько двох місяців, Микита навіть встиг трохи повчитися у місцевій школі. За його словами, атмосфера «Zіганутості» відчувалася буквально всюди, а при вході до навчального закладу щоранку хлопець бачив «радісне» повідомлення на плазмі про те, що армія рф «звільнила» Маріуполь.
До свята 9 травня Микита повісив у ліфті будинку, де мешкав, плакат «Ні війні в Україні». Однак за кілька годин його зняли сусіди, і це відбувалося ще кілька разів.
Ночівля в Таганрозі
Життя в рф
Табір у Німеччині
«Одного разу жінка звернула увагу на мій плакат і почала іншому чоловікові, з яким ми разом їхали в ліфті, розповідати про Бучу, Ірпінь, Маріуполь та Харків, намагалася довести, що росія агресор. Все-таки притомні люди в невеликій кількості там присутні. Зрештою, я взагалі не уявляв мого життя в росії і питання про виїзд було лише питанням часу», — пригадує підліток.
Німеччина піклується про українців, проте дуже тягне додому
До Німеччини Федорови діставалися через Естонію: вилетіли з Таллінна літаком та прибули в Берлін. Звідти вирушили до табору українських переселенців у Тегелі, де їх зустріли волонтери та запропонували допомогу. Там маріупольці пройшли тестування на коронавірус та переночували. А наступного дня їх відвезли до розподільчого центру в Гіссені. Там родина пройшла медогляд та почала оформлення документів. На час «паперових справ» лікарка запропонувала їм оселитися в будинку своїх батьків: Федорови з радістю погодилися та вже за пару годин заселилися в повністю обладнану квартиру з окремим входом. Також гостинні німці допомогли біженцям придбати їжу та речі першої необхідності.
«Далі було найскладніше — ми мали зробити усі документи самостійно, адже пішли з табору — там з оформленням допомагають соцслужби. Я неодноразово жалкувала про це, тому що отримати тимчасовий прихисток — це дуже непроста справа, якщо робиш її сам, якщо не знаєш мови», — долучається до нашої розмови мама Микити Ольга.
Щоб отримувати допомогу від Німеччини, маріупольцям треба було зареєструвати місце проживання, зробити фото, бабусі Микити — стати на облік у соціаламаті як пенсіонерці, а всім іншим — на облік у джобцентрі (центрі зайнятості), відкрити банківський рахунок та зробити медстрахування.
Федорови справилися із завданням достатньо швидко, тож почали отримувати фінансові виплати за місяць життя в Німеччині. Допомога складає 450 євро на дорослого та 300−370 євро на дитину в залежності від віку. Також джобцентр сплачує оренду квартири та частково комунальні, дитячий садок, шкільні гуртки, медстраховку, дає гроші на канцтовари дітям у школі, одяг, меблі та побутову техніку. Також кожного тижня можна отримувати продукти від благодійної організації «Тафель» за символічну суму (близько 5 євро).
Нове життя в Німеччині
«Грошей вистачає і на їжу, і на одяг. Медицина повністю страхова, але її оплачує нам країна. Германія чудово допомагає не тільки українцям, а й африканцям, сирійцям, арабам, туркам, афганцям та багатьом іншим націям, які страждають від бойових дій. Вона робить усе, щоб люди почували себе добре та могли почати нове життя, хоча і у новій країні. Дякую Німеччині!» — додає Ольга.
За словами жінки, німці дуже привітні, уважні та співчутливі, однак пристосуватися до чужої країни дуже складно. Планів на майбутнє родина не будує. Маріупольців вже тягне на Батьківщину, проте повертатися, поки йде війна з росією, а рідне місто окуповане, вони не будуть.
Нагадаємо, Донбас24 розповідав, як родина маріупольців евакуювалася та почала нове життя в Італії.
Найсвіжіші новини та найактуальнішу інформацію про Донецьку й Луганську області також читайте в нашому телеграм-каналі Донбас24.
Фото: надані родиною Федорових