Знайшли прихисток в Італії: історія жінки, що втекла з блокадного Маріуполя з двома маленькими дітьми та собакою
Маріупольчанка Світлана Лагуткіна за день до повномасштабного військового вторгнення рф святкувала день народження: жінка була сповнена щасливим очікуванням досягнення нових цілей, мріями та зовсім не готувалася до війни. Проте попереду на неї очікували складні випробування та тисячі кілометрів дороги в пошуках безпечного місця, яке знайшлося аж в Італії: з пекла війни маріупольчанка врятувала двох маленьких дітей та цуценя.
Найбільше дивувало, як маріупольці грабують магазини
24 лютого вже зранку телефон Світлани «розривався» від дзвінків родичів та знайомих з різних куточків України. Зв’язавшись з чоловіком, який на той момент перебував у морському рейсі, вона зібрала документи та речі та переїхала в квартиру до своєї куми Яни на 23 мкрн. міста. Спочатку вони всі разом перебували в помешканні, а за сигналом повітряної тривоги разом з дітьми (на дві сім'ї їх було четверо) та собакою спускалися в підвал. Проте це було дуже виснажливо, і незабаром жінки вирішили розміститися в умовно безпечних місцях квартири.
«Діти майже не розуміли, що відбувається, а ми, дорослі, тільки дивувалися нашим жителям, які б’ють вікна та грабують магазини, — пригадує Світлана. — Одного дня я стояла в черзі по хліб та дізналася, що відкрили „Метро“. Подумала тоді, що там, мабуть, почали продавати товари чи роздають їх порційно, проте насправді люди просто гребли, що хотіли. На той момент це дуже жахало».
Другого березня в Маріуполі остаточно зникло світло та водопостачання (теплопостачання вже не було кілька діб), а наступного дня — й мобільний зв’язок. Світлана запанікувала, адже з того моменту її чоловік не міг дізнатися, що з ними відбувається. Її нервовий стан передавайся й дітям, особливо молодшому сину — дворічному Єгору. Шостого березня дитина захворіла: розпочалося блювання та діарея. В умовах дефіциту води було важко прати, підгузки доводилося якось економити, тож жінки збирали воду в калюжах та топили сніг.
«Маріупольський плацкарт»: ключ до виживання — налагоджений людський «мурашник»
Восьмого березня Світлана та Яна з дітьми та собакою спустилися до напівпідвального приміщення будинку, де вони мешкали. Колись там розміщувався дитячий центр, тож кімнати були досить «цивільними». Це місце стало для них прихистком до дня втечі з Маріуполя — 18 березня.
Окрім Світлани та Яни з дітьми, тут оселилися ще чотири родини з їхньої багатоповерхівки. Раніше сусіди були незнайомі: їх об'єднала лише війна. Десятого березня в будинок попав снаряд, повилітали вікна, а квартира, де раніше перебували жінки, була пошкоджена.
«У нашому „маріупольському плацкарті“ — так ми прозвали свій підвальний колектив — кожен був зайнятий якоюсь справою. Це був як людський „мурашник“, в якому запущено та налагоджено механізм виживання», — ділиться спогадами Світлана.
Чоловіки готували їжу на вогнищі, а жінки доглядали «спільних» дітей та займалися іншими побутовими питаннями. Інколи через щільні обстріли виходити надвір було небезпечно, тож про «повноцінне» харчування не йшлося. Для Світлани це виявилося проблемою:
«У мирний час я їла кожні три години, інакше відчувала головокружіння та слабкість, особливо за наявності навіть невеликого фізичного навантаження. Тож у рюкзаку я мала великий „Снікерс“, і коли почувалася погано, відкушувала шматочок. Найстрашнішою для мене була перспектива померти з дітьми від голоду. Коли неподалік падали снаряди, я молилася, щоб в разі попадання ми загинули разом та одразу».
«На нашому шляху зустрічалися тільки добрі люди»
Живучи в напівпідвалі, колектив маріупольців встиг навчитися спати під звуки вибухів та визначати, наскільки близько «прилетіло». Проте більшість з них мріяла врятуватися з блокадного міста. На щастя, під обстрілами вціліли дві автівки — легкова та мікроавтобус. Тож 18 березня семеро дорослих та семеро дітей, включаючи родину Світлани, папуга та собака виїхали з міста. Одна родина залишилася в «плацкарті», а інша днем раніше вийшла з Маріуполя пішки.
«У нас був досвідчений водій Сергій, який раніше працював далекобійником, тож ми достатньо швидко доїхали аж до Токмака Запорізької області, — розповідає жінка. — Нам пощастило не потрапити під обстріли, а окупанти в дорозі не робили нам перепон».
Потім шляхи маріупольців розійшлися. Світлана з шестирічною донькою Ганною, дворічним сином Єгором та цуценям вирушила в Польщу, де до них мав приєднатися її чоловік після морського рейсу. У Кропивницькому Лагуткіни сіли на автобус до Варшави, проте вже в дорозі з’ясувалося, що вони переплутали рейс, тож в Умані довелося зробити пересадку.
«З цього моменту почалися мої пригоди. Я раніше ніколи не була за кордоном, хотілося сісти в одному місці та вийти на кінцевій, де б нас зустріли. Проте коли ми прибули в Варшаву, дізналися, що знайомі зможуть зустріти нас лише в Кракові. Тут я знову запанікувала, адже моральних сил вже не було. На щастя, нам зустрічалися лише добрі люди, які в усьому допомагали», — говорить Світлана.
Лагуткіни залізницею дісталися до Кракова, де три тижні прожили в знайомих. 16 квітня вже разом з чоловіком Світлани родина вирушила до Італії через Відень. Для жінки з дітьми квитки були безкоштовними, а для Олександра коштував 350 злотих (майже 2,5 тис. грн.). Там їх зустріли волонтери, нагодували та заселили на ночівлю до готелю. Наступного дня разом з іншими українськими біженцями вони потягом поїхали до італійського міста Тарвізіо, де волонтери зробили їм тест на коронавірус та видали безкоштовні квитки до пункту призначення.
Нове життя в Італії: дитячі мрії про перемогу та мовний бар'єр
У Тарвізіо Лагуткіни продовжили путь залізницею до міста Генуя з пересадками у Венеції, Вероні та Мілані:
«Пересадка з потяга на потяг була всього п’ять хвилин, а бігти треба було між перонами. З двома малими дітьми, чотирма чемоданами та собакою це була ще та пригода! — сміється Світлана. — Слава Богу, я вже була не одна, а з чоловіком».
В останньому потязі Лагуткіни познайомилися з українкою, що тимчасово мешкає в Генуї: вона приїхала до Італії в гості до сестри, а через війну не змогла повернутися до рідного Запоріжжя. Жінка відвела маріупольців до церкви Святого Стефана в Генуї, де вони зв’язалися з волонтерами фонду «Каритас».
«Було складно пояснити телефоном, хто ми та звідки, що нам потрібно, адже наші співрозмовники майже не знали англійської, — зазначає Світлана. — Проте все ж ми порозумілися, і за годину нас відвезли до готелю».
За два дні маріупольці знову приїхали до церкви, де їх зареєстрували як біженців та пообіцяли знайти житло. Лагуткіних відвезли зробити тест на коронавірус та оформити місцеву медичну страховку, маючи яку можна звертатися за безкоштовною медичною допомогою. Наступного дня родина також записалася в чергу на подачу документів на отримання Permesso di soggiorno (вид на тимчасове проживання). Цей документ потрібен українцям, які планують перебувати в Італії не менше трьох місяців, офіційно працевлаштовуватися та самостійно орендувати житло.
«Це тривалий процес. Ми записалися десь 20−21 квітня, а наша черга прийде лише 17 червня. У цей день ми подамо фото та здамо відбитки пальців. Скільки чекати готові документи, наразі невідомо», — додає Світлана.
У Генуї Лагуткіни прожили близько трьох тижнів у двох готелях: проживання та триразове харчування для них було безкоштовним. Потім маріупольцям знайшли постійне житло: квартиру з двома спальнями та вітальнею в комуні Мазоне неподалік Генуї. Родина зможе безкоштовно проживати тут до грудня 2022 року (термін подовжать, якщо війна в Україні затягнеться). Раз на тиждень маріупольців возять до супермаркету, де їм сплачують покупки на 120 євро (близько 4,5 тис. грн.). Окрім того, раз на місяць їм будуть давати «карманні» гроші: 2,5 євро (майже 100 грн.) на день на людину, проте не більше 7,5 євро на родину. Ці гроші вони ще не отримали.
«Умови тут прекрасні, серед вимог — маємо тримати квартиру в чистоті та не заважати сусідам. Наприклад, якщо кричатимемо на дітей чи сваритимемося, вони можуть викликати поліцію, — розповідає Світлана. — Тут дуже люблять собак, тож наша Тессі не залишається без уваги. Неподалік нашого помешкання є чудовий дитячий майданчик з велосипедами та самокатами для загального користування».
Італійці дуже чуйні та добрі, з розумінням ставляться до українських біженців та намагаються допомогти. Лагуткіним не відмовили в жодному проханні щодо вирішення побутових питань. Єдина проблема — мовне питання: у садочках та школах всі спілкуються італійською, а мовні курси є лише для дорослих. Тож шестирічна Ганна, яка мала б наразі закінчити навчання в першому класі, повернеться до шкільної парти вже восени: влітку дитина відвідуватиме дитсадок, щоб адаптуватися та хоча б на початковому рівні опанувати незнайому мову.
«Тут дуже красива природа, чисте синє море, це ідеальне місце для відпочинку, проте вже дуже хочеться додому, — зізнається Світлана. — Скоро день народження нашої Анєчки, тож на питання про подарунок вона відповіла, що хоче, щоб закінчилася війна, а вдома в неї і так все було».
Нагадаємо, раніше donbas24 публікував історію родини з Харкова, яка втекла з-під обстрілів та розпочала нове життя в Польщі.
Фото: Донбас24 та особистого архиву Світлани.