З квітучих міст — у суцільні руїни: як змінилися Сєвєродонецьк та Лисичанськ за рік війни (ФОТО)

Селище Лисхімбуд — такою була назва нинішнього Сєвєродонецька, центра хімічної промисловості України, при заснуванні в 1934 році. Зводити його почали на території Лисичанська у зв’язку з будівництвом у межах міста хімічного комбінату. Сучасне найменування він отримав в 1950 році, а в 1958-му — статус міста.

Після оголошення незалежності України Сєвєродонецьк почав активно розвиватися: відкрився Технологічний інститут, представництво МАУП, створено багатопрофільний ліцей, гуманітарно-естетичну гімназію, колегіум Києво-Могилянської академії. Промислові об'єднання «Склопластик» та «Азот» нарощували виробництво. У 2000-роках місто посідало друге місце на Луганщині з розвитку малого підприємництва.

Буремний 2014 рік не оминув Сєвєродонецьк стороною: місто опинилося під окупацією росіян, однак вона тривала трохи більше двох місяців. Після окупації Луганська населений пункт став адміністративним центром області та прихистив чимало переселенців: разом з місцевими вони ласкаво називали місто «Сєвєром».

Однією з візитівок міста було Сєвєродонецьке промислове об'єднання «Азот» — один з найбільших представників хімічної галузи в Європі з виробництва азотних добрив, метанолу, товарів побутової хімії і т.п. Однак місцеві могли похизуватися й парками, театром з фонтаном, Будинком культури, озером Чистим, а також зручною інфраструктурою та спокійним мирним життя — незважаючи на відносну близькість до лінії фронту.

Якщо Сєвєродонецьк наступного року святкуватиме лише 90 річницю з дня заснування, то історія Лисичанська уходить корінням в далеке 18 століття, коли на території сучасного населеного пункту з’явилися зимівники Війська Запорізького Низового. З плином часу тут оселилися селяни, відкривали школи та прокладали залізницю: в 1879 році — до Попасної, а в 1895 році — до Куп’янська. У 1938 році Лисичанськ отримав статус міста.

На початку 1990-х років населений пункт охопила криза: шахти заморожували, а підприємства закривали. Однак через десять років економіку міста почали відновлювати: побудували нові торгівельні комплекси, реставрували стадіон «Шахтар», реєстрували підприємців. На колишніх томашовських шахтах розпочали видобуток метану для забезпечення потужностей Лисичанського склозаводу «Пролетарій». Однак після 2010 року більшість великих підприємств було закрито, зокрема, завод «Лиссода», нафтопереробний завод і завод гумових технічних виробів.

Тим не менше, «Лісік», як називають місто місцеві, продовжував розвиватися та зростати. А зважаючи на давню історію, до раніше маловідомого населеного пункту Луганщини їздили й туристи, наприклад, потягами «Укрзалізниці». Тут на гостей очікували безліч різноманітних пам’ятників — від присвяченого першій шахті до героям-добровольцям ООС, тінисті алеї, сквери, міський парк, Краєзнавчий музей, будинок-музей Ворошилова та інші цікаві місця.

Як і Сєвєродонецьк, з «руським миром» Лисичанськ уперше зустрівся в 2014 році. Місто провело під окупацією трохи більше двох місяців та повернулося під український стяг. Мужнім воїнам та добровольцям, які звільняли місто від рашистів, встановлено пам’ятник.

Про початок повномасштабної війни сєвєродончани та лисичани дізналися не з новин: росіяни влаштували обстріл. Того ж дня з Лисичанська було організовано рух евакуаційних потягів.

З початку березня звуки вибухів та «прильотів» для місцевих стали, на жаль, буденним явищем. Росіяни гатили по цивільній інфраструктурі, дитячим садкам, лікарням, підприємствам і та житловим будинкам, незважаючи на те, що в обох містах все ще перебували десятки тисяч звичайних людей. Внаслідок обстрілу з 3 березня Сєвєродонецьк залишився без газопостачання, а пізніше — без світла, опалення та води. Наприкінці березня — влучили в Лисичанський нафтопереробний завод: на непрацюючому підприємстві виникла масштабна пожежа.

Українські захисники боролися за Сєвєродонецьк до 25 червня. Одним з останніх прихистків для цивільних стала територія «Азоту». У бомбосховищах до останнього залишалися навіть родини з дітьми, евакуювати яких було неможливо через постійні та щільні обстріли. Лисичанськ протримався під українським стягом трохи довше: наші захисники залишили місто 2 липня — задля збереження життя і здоров’я особового складу.

Окупація Сєвєродонецька та Лисичанська триває вже майже вісім місяців. Чи змогла нова «влада» хоч якось налагодити в них життя, чи відновила комунікації, чи відремонтувала будинки, потрощені її ж військовими? Ні. Люди, які залишилися в цих двох містах або вже повернулися до них, і досі вимушені виживати в жахливих умовах. Тут відсутні комунальні послуги, немає роботи з гідною оплатою, не вистачає продуктів і ліків, править повне беззаконня та хазяйнують мародери.

Однак темні часи не триватимуть вічність. Україна не забула про «Сєвєр» і «Лісік», а наші мужні воїни вже крокують Луганщиною, звільняючи її з лап ворога. Донбас24 щиро бажає усім мешканцям тимчасово окупованих міст дочекатися звільнення, а тим, хто вимушений був виїхати, — скоріше повернутися додому. Колаборантам та росіянам хочемо нагадати: ЗСУ вже близько.

Нагадаємо, раніше Донбас24 розповідав, які реальні шанси перемоги України на війні в цьому році.

Ще більше новин та найактуальніша інформація про Донецьку та Луганську області в нашому телеграм-каналі Донбас24.

Фото: Луганська ОВА, архів Донбас24, з відкритих джерел