«Вони знали, що не вийдуть звідти» — історія вдови азовця Тамари Яніної
Хмельничанка, вдова та волонтерка розповіла про втрачене кохання та новий сенс життя
Тамара ніколи не була у Маріуполі. Але там, біля берегів Азовського моря, металевих гігантів і зруйнованих мрій, залишилося її серце. У знищеному, згорілому Маріуполі загинув її чоловік. Військовий полку «Азов» Олексій Янін до останнього захищав місто Марії. Підвали «Азовсталі» стали його останньою фортецею та останнім домом.
Тепер Тамара займається волонтерством, допомагає вдовам, батькам та дітям загиблих. Її власний синочок вірить, що тато став супергероєм та отримав крила. Він близько — на небі, захищає світ від негідників.
Тамара піклується про всіх дітей, які до неї звертаються, ніби про власних, і про всіх вдів, з якими звела її доля, як про рідних сестер. А ще — мріє приїхати у звільнений Маріуполь. До нього.
Донбас24 поговорив з волонтеркою, вдовою загиблого героя Тамарою Яніною. Далі — її історія.
Не встигли набутися разом
Тамара та Олексій познайомилися у березні 2017 року. Олексій був професійним спортсменом — чемпіоном України з кікбоксингу, чемпіоном світу з тайського боксу. У 2014 році він добровольцем пішов на фронт — спочатку служив у Збройних силах України, а потім перейшов у «Азов». Тамара побачила його профіль у соцмережах — хлопець постійно ставив їй «вподобайки», але не наважувався написати.
Тож дівчина набралася сміливості та зробила це сама.
Тамара колекціонує національний одяг
«Я написала — ви мені цікавий, але я вас побоююся, у вас дуже брутальні фотографії, — згадує вона. — Так ми почали листуватися і я дуже швидко закохалася. Одразу зрозуміла, що це „моя“ людина».
Вперше закохані зустрілися у Бердянську. Олексій приїхав з Юр'ївки — там тоді розташовувалася база «Азову». А Тамара подолала важкий шлях — наважилася проїхати пів України, аби побачити майбутнього чоловіка.
Тамара і Олексій у Бердянську — місці першої зустрічі
«Це був квітень 2017 року, Пасха. Квитки на прямий потяг до Запоріжжя було дістати нереально. Мені довелося їхати потягом до Києва, там чекати з 7:00 до 16:00 на автобус, і їхати автобусом до 7:00 наступного дня. Я в дорозі провела більше часу, аніж ми тоді пробули разом — всього півтори доби», — розповідає Тамара.
У дівчини були чудернацькі зелені черевички. Коли Тамара вийшла в них з автобуса, Олексію здалося: він зустрічав цю дівчину сто разів. Так колись вже було.
Тамара була щаслива та не хотіла повертатися до рідного Хмельницького. Олексій зробив освідчення у Карпатах, біля Писаного Каменю.
«Це було так кумедно, бо він робив пропозицію трохи незграбно. Став майже на краю того високого каменя, міцно обійняв мене рукою за шию, майже притиснув, другою рукою порпався в кишені штанів і сказав: „я не знаю, як це робиться і що казати! Але я хочу, щоб ти була моєю дружиною на все життя! На!“ Дістав колечко, і, не дочекавшись моєї відповіді, почав натягати мені його на пальчик. Він ніяковів і поспішав, а я сміялася від щастя», — згадує дівчина.
Тамарі здавалося, що вони не на Писаному Камені, а на вершині світу. Що весь цей світ — для них, а щастя буде дуже довгим.
Пара побралася у серпні в Запоріжжі — рідному місті Олексія. Тамара ніколи не мріяла про пишне весілля та білу сукню. Вона шукала для себе особливий костюм української нареченої. Коханому Тамара власноруч вишила вишиванку.
Весілля відбулося на Хортиці, за старовинним українським обрядом.
Вінчання молодят
«Нам запропонували, щоб нас повінчав волхв. Ми обрали сакральне прадавнє святилище на острові, і провели церемонію. Було враження, наче нас знімають в якомусь фільмі, так гарно це було!» — ділиться дівчина.
У 2019 році у подружжя народилася дитина — маленький синочок Назарій.
«Служба була його життям»
Тамара розповідає, що з дев’яти років Олексій займався спортом. Але після численних нагород чоловік залишив кар'єру та обрав військову службу. Це було його життям — він бачив себе лише на своєму місці. «Азов» став його другою родиною, а військова служба — покликанням.
«Нас поєднали спільні погляди на життя, виховання дитини. Наші інтереси не дратували один одного. Я захоплювалася аутентичними старовинними речами, їздила по фестивалях. Він займався спортом, вів здоровий спосіб життя», — розповідає дівчина.
Пара не встигла набутися разом. Із 4,5 років подружнього життя Олексій та Тамара прожили поруч усього півтора роки. Їх розлучала служба — спочатку постійно їздила до коханого Тамара, потім він приїжджав до дружини та дитини.
«Льоша завжди хотів служити саме в „Азові“. Це полк, у якому немає дідівщині, совдепії, не потрібно вскакувати, коли телефонує старший. Нема такого, що солдат краще вміє марширувати, аніж стріляти. Він захоплювався провідними арміями світу — американською, ізраїльською», — згадує Тамара.
Останнє фото, яке надіслав дружині Олексій
Один день лютого
Напередодні війни Олексій дуже боявся, що не зможе приїхати у відпустку. 20 лютого родина мала святкувати день народження сина — Назарчику виповнювалося три роки! Дружина заспокоювала: «Нічого страшного. Не вдасться цього, приїдеш наступного разу».
Але Олексій ніби знав, що наступного може і не бути. Чоловік приїхав додому 14 лютого, 20-го — привітав синочка. Він мав бути вдома до 5 березня, але у плани втрутилися війна.
22 лютого Олексію наказали негайно повертатися на службу, і 23-го він вирушив до Маріуполя. Синочок в цей час спав. Дружина провела його до порогу та ще не знала, що більше не побачить коханого.
Сімейна світлина
Їв раз на день, цукерки віддавав дітям
Події у Маріуполі розгорталися дуже швидко. До 5 березня подружжя ще могло розмовляли телефоном, та невдовзі зв’язок зник. Залишилося лише листування у месенджерах, слова «Живий» та рідкі дзвінки.
На початку війни військовий був бадьоро налаштований — говорив дружині, що за тиждень-два від Маріуполя відіб'ють ворога. Всі вірили у перемогу та збиралися стояти до кінця.
Коли чоловік вперше не вийшов на зв’язок (дружина не мала звісток цілий тиждень) Тамара зателефонувала в «Азов». Виявилося, що Олексій отримав кульове поранення в ногу. Три тижні хлопець пролежав у шпиталі. Тоді захисникам вже не вистачало їжі. Навіть поранені їли один раз на день.
Тамара розповідає про пекло «Азовсталі» і вперше з початку нашої розмови починає плакати.
«Уявляю, який він був зморений. Ти поранений, треба відновлюватися, а тебе годують раз на день. Просто не було їжі. Військові в основному все віддавали цивільним, бо в підвалах було дуже багато дітей, — крізь сльози згадує Тамара. — Льоші було дуже боляче через те, що він, як військовий не може їх захистити, вивезти звідти. Якщо він знаходив щось солодке, цукерки — все віддавав дітям».
Одного разу дівчині прийшло повідомлення: «Це пекло. Я намагаюся вижити. Все, чого я хочу — повернутися до вас». За два дні до своєї смерті чоловік надіслав матері всі гроші, які залишалися на його рахунку.
«Він почав розуміти, що підмоги не буде, вони залишились самі. Багато хто з хлопців знав, що вони звідти не вийдуть. Військові палили свої документи, перекидали гроші родинам. Що їм було робити? Їм не вистачало навіть набоїв. А що ті набої в порівнянні з танками?», — говорить вдова.
Про смерть чоловіка Тамара вперше дізналася з чужого поста в інтернеті. Її брату почали писати співчуття. Дівчина обурилася — хто має право робити такі висновки? Хіба може це бути правдою?
Проте все написане підтвердилося. За півгодини їй зателефонували з Патронатної служби «Азова». Олексій Янін загинув 7 квітня. Йому назавжди залишилось 38. Тамара у 33 роки з трирічним сином на руках стала вдовою.
Тато працює на небі
Пройшло три місяці, але Тамара, як і багато вдів захисників Маріуполя не має тіла чоловіка. Більше за все вона хоче його поховати. У неї та маленького сина має бути місце, куди прийти до тата. Хоча б таке.
Для Назарія мама придумала добру казку. Розказала, що тато на небі, і не зможе до них приїжджати. Але його підвищили — він став супергероєм та отримав крила. Їх видають не всім — тільки такі, як тато можуть бити негідників на небі.
«Коли виє сирена, і скидають бомби, тато нас захищає», — говорить Тамара сину.
Нещодавно в пам’ять про Олексія та інших загиблих захисників Тамара встановила патріотичні прапорці на площі Хмельницького. На кожному — ім'я та дата смерті героя.
Дівчина розповідає: «Не можу передати відчуття, коли мій син втикає в землю прапор з ім'ям тата, замість того, щоб з ним гуляти. Недавно він впав, вдарився, та говорить — ходімо до прапорця, тато мене пожаліє».
Прапор на честь героя
Допомога рятує
Після смерті чоловіка Тамара багато плакала та… багато ходила різними установами. Вона розповідає: домогтися від держави хоча б якихось виплат дуже важко. Поки що це не вдалося нікому з її знайомих.
«Мені було дуже важко отримати свідоцтво про смерть. Ми чекали довідки від НГУ, на основі цих довідок подавали заяву до суду, тепер треба отримати сповіщення про загибель. У військкоматі говорять — треба в НГУ, патронатна служба відповідає, що треба в військкомат, а врешті-решт не допомагає ніхто, — розповідає вдова героя. — Я не кажу про одноразову страхову виплату — 15 млн. В її існування ніхто не вірить. Але хочу оформити хоча б пенсію по втраті годувальника, але не можу і цього».
Дівчина скаржиться — ніхто не пояснює, які саме виплати можна отримати, які документи зібрати. Минуло три місяці після смерті, а вдова досі намагається отримати сповіщення про смерть.
«Якби не патронатна служба „Азову“, я б досі не знала, де мій чоловік — загинув, в полоні, пропав безвісти?» — розповідає Тамара.
Зараз вдова має виписати чоловіка з квартири, їм більше не будуть нараховуватися пільги. Проте, нової допомоги також немає. В такій ситуації Тамара вирішила самотужки допомагати іншим.
«З 2 травня я почала займатися волонтерством. Я зрозуміла, що є вдови — такі ж, як я, але їм ще гірше — вони залишилися без дому, — згадує Тамара.— Серед нас є переселенки, які поїхали з міста з одним наплічником, і не мають ні дому, ні ложки, ні вилки, ні горнятка, ні підтримки чоловіка. Вони самотні — з маленькими дітьми на руках і всі проблеми звалилися їм на голову».
Тамара допомагає не лише вдовам. До неї звертаються батьки, брати та сестри загиблих героїв. Це не лише родини азовців — дівчина допомагає всім, кому ще не допомогла держава. Зараз на піклуванні в жінки 17 родин.
«Спершу я написала патронатній службі, що можу допомогти з дитячим одягом, продуктами, побутовою хімією. До мене звернулося чотири родини і за один день завдяки моїм постам ми закрили всі їх потреби, купили дитячий та дорослий одяг, взуття, — розповідає Тамара. — У мене тоді ще не було складу, я давала картки родин, і хто хотів допомагав».
Потім родини додавалися, а з ними — і ті, хто бажає допомогти. Сестра привезла Тамарі бус з побутовою хімією з Тернополя, з Польщі та Італії надіслали гуманітарну допомогу з харчами. Тамара почала співпрацювати з «Волонтерами Поділля», і вони надали їй приміщення.
Вже скоро маленька кімнатка забилася потрібними речами, і в ній почало бракувати місця. Люди приносили пледи, ковдри, харчування для немовлят. Почали допомагати підприємці Хмельницького — хтось забезпечив харчами, одна жінка дозволила прийти на ринок та обрати собі взуття, інша — безкоштовно узяти панамки для дітей, ще одна підприємиця дарує костюми.
«Це не секонд десятирічної давнини, це новий гарний одяг. Мені хочеться, щоб мої родини ходили в нормальному одязі, щоб в дітей були велосипеди, самокати, планшети, щоб вони жили нормальним життям і не почувалися жебраками. Бо це родини героїв і вони гідні найкращого. Всі українці завдячують їх чоловікам, синам та братам своїм безтурботним життям», — наголошує Тамара Яніна.
Коробки з допомогою відправляють у Львів, Тернопіль, Вінницю, Полтаву, Чернігів, Рівне, Кривій Ріг. Пакувати відправлення Тамарі допомагає подруга, а до роботи долучилися інші вдови, які проживають у Хмельницькому.
«Мої вдови — це моя родина»
Допомога Тамари не обмежується лише пакунками раз на місяць. Волонтерка намагається вирішити всі нагальні проблеми родин. Завдяки допомозі небайдужих та меценатів, Тамара може допомагати кожній родині так, як вона цього потребує. Для родин, які залишилися без житла, закупають дивани, плити, мультиварки, холодильники, мікроволновки. Тим, хто цього потребує, допомагають сплачувати комунальні послуги, оренду квартири. Вже доводилося і змінювати вікна, і допомагати з ремонтом, і купувати газові плити.
Дітям купують велосипеди, самокати, планшети для дистанційного навчання, канцелярію. Трапляються і нетипові потреби.
Допомога родинам
«В однієї жінки була підозра на онкологію, вона живе в селі і не може автобусом дістатися Хмельницького. Ми знайшли онколога, домовилися про зустріч, машина її привезла, почекала, їй купили побутову техніку та відвезли назад, — згадує волонтерка. — Ця жінка — вдова, двічі переселенка, в неї на руках двоє маленьких дітей. Вона не має думати, що робити, вона вже натерпілася. Про таких людей просто треба зараз подбати».
Всі вдови телефонують до Тамари, як до рідної сестри. Вона просить людей: якщо знаєте родини загиблих, які також потребують на допомогу — відправляйте їх до неї. Волонтерка допомагає в усьому, на що вистачає її сил. Зараз вона організує відпочинок для родин, аби вони хоч трохи відволіклися та дозволили собі розслабитися.
Така активна діяльність допомагає їй переживати своє власне горе. Біль, зрозуміла Тамара, має величезний ресурс. І вона використовує його на допомогу тим, хто цього потребує найбільше.
«Я люблю всі мої родини., як своїх. Більше половини з них я ніколи не бачила але це і є моя родина. Тепер кожен мій день наповнюється сенсом», — говорить Тамара Яніна.
Карта для допомоги родинам загиблих героїв: 4 149 499 808 476 046.
Нагадаємо, захисник Маріуполя розповів про російський полон, поранений у бою на Луганщині захисник два дні повз до побратимів
Ще більше новин та найактуальніша інформація про Донецьку та Луганську області в нашому телеграм-каналі Донбас24
ФОТО: з архіву Тамари Яніної