Волелюбний, морський, чарівний: у Маріуполі створили журнал про місто до війни

Ми бачили схожі журнали про Київ, Одесу, Львів. Люди захоплювалися красою цих міст. Але про Маріуполь нічого подібного не було. Багато людей в нашій країні ніколи не подорожували містом Марії, в деяких воно досі асоціювалося лише з промисловістю.

Це несправедливо, адже Маріуполь, насправді, був чарівним, цікавим, колоритним. У нього велика історія — в ній сплелися і традиції греків-переселенців, і пам’ять про Кальміуську паланку козаків, і події сьогодення. Мешканці, які щиро люблять його, знають, що у Маріуполі була своя цікава архітектура: старі будинки на Італійській, Грецькій, Георгіївській. Там, справді, можна було почути голоси минулого. І разом з цим, Маріуполь був дуже сучасним, навіть якщо порівнювати його з великими обласними центрами. Маріуполь щороку змінювався, ставав все гарнішим, у ньому дуже активно розвивався туризм. І ми хотіли стати частиною цього — розказати українцям, яке прекрасне місто живе і розбудовується на березі найтеплішого в світі моря.

У мирні часи журнал планувався, у першу чергу, для людей, які ніколи не були у Маріуполі. Автори хотіли, щоб якомога більше людей побачили його красу, надихнулися, сіли на потяг та приїхали подорожувати. Але його мали роздавати і місцевим мешканцям, адже не всі з них знали про цікаві місця нашого міста, не всі цікавилися їх історією.

Зараз це, скоріше, архів спогадів. Ми можемо поринути у нього і знову гуляти мирним містом, бачити знайомі кав’ярні, блукати рідними стежками. Якщо чесно, після трагедії, яку пережив Маріуполь, гортати його дуже боляче. Це як бачити доброго друга і знати, що вже ніколи не побачиш його. Принаймні таким, яким він був, таким, яким ми його любили. Тепер в нас залишився лише журнал, можна відкрити його і згадати, якими щасливими ми були. На обкладинці написано слоган, який ми придумали: «Тепер спогади можна гортати». Ми не думали, що це буде так символічно. А ще, подивіться, перед початком глави «Місто», є опис Маріуполя — волелюбний, морський, чарівний. Як влучно це виявилося! Волелюбний — це точно про Маріуполь. Точно про його людей. І точно про його захисників.

Журнал поділено на декілька головних розділів. Перший з них — «Місто». Це глава про цікаві місця, архітектуру, пам’ятки Маріуполя. Також є розділ «Люди» та «Смаки», «Деталі», де зібрані гарні фото маріупольських вулиць та будинків.

Місто — це Гамперський спуск, де ми б могли зараз гуляти бруківкою та шукати квіточки поміж старого каміння. Це Вежа, яка досі зберігає міські історії та легенди. Це синагога, де серед руїн грали класику. Це всі наші улюблені стежки та будинки. У розділі «Люди» ми розповідаємо про цікавих маріупольців. Наприклад, один з них — хлопець, який на велосипеді об'їздив всю Європу та Азію. Також ми взяли інтерв'ю у учасника гурту KAZKA (він з Сартани), поговорили з людьми, які виготовляють «живі» прикраси, нашим відомим маріупольским фотографом, який закохує в місто, Євгеном Сосновським, з Мариною Черепченко, яка створила маріупольський сувенір — тетрапод.

У розділі «Смаки» — колоритні маріупольські рецепти, наші затишні кав’ярні. Наприклад, ми прийшли у гості до гречанки Афіни Хаджинової, спробували шмуш, приготовлений її руками, розказали історію її родини, греків Приазов’я. Це розділ про їжу, яка має свою історію.

Багато хто питає, як само ми працювали над проєктом. З Оленою ми подруги та колеги — разом навчалися за спеціальністю «Журналістика» у МДУ, обидві працюємо за фахом.

Я дуже люблю писати, зі студентських років мені вдавалися краще саме художньо-публіцистичні жанри. Тому і тексти у журналі вирішила створити саме в такому стилі. Це не інформаційні статті, це точно не історичні блоги. Це, скоріше, історії про відчуття, враження, емоції, які можна відчути у кожному місці. Мені хотілося, щоб вони були трохи казковими, щоб їх читали поступово, поверталися до улюблених місць, згадували свої враження, мріяли… Це журнал не одного дня, його можна поставити у шафі та перечитувати як книгу.

Олена — чудовий фотограф, її світлини розліталися маріупольськими пабліками, їх використовували ЗМІ. Тому саме вона займалася візуальною частиною видання, створила верстку та дизайн. Її ідея полягала в тому, щоб видати естетичний журнал у дусі мінімалізму: з гарними фото, які можна довго переглядати, з щільним папером, який буде приємно гортати.

Журнал називається Flaneur. Це французьке слово, якщо пояснювати його українською, то фланьор — це перехожий, що спостерігає за міським життям, блукає вулицями без особливої мети, насолоджується побаченим та завертає, куди бажає душа, без чіткого плану. Автори багато фланували Маріуполем і хотіли, щоб всі жителі полюбили це робити.

Війна показала, що справді, найцінніше, що в нас є — наші спогади та пам’ять про пережите. Це єдине, що неможливо вкрасти. Це єдине, що росія ніколи не зможе в нас відібрати. Ми маємо велику любов до Маріуполя, до власної країни, одне до одного, і все це росіяни ніколи не зможуть зрозуміти. Навіть якщо вони поки що отримали нашу територію, вони ніколи не зроблять це місто своїм. Бо в них немає ні історичної пам’яті, ні єдності, ні любові. Лише ненависть. А ненависть завжди вбиває.

Головну роботу виконали ми вдвох, адже весь цей час ми шукали цікаві місця, організовували зйомки, домовлялися про інтерв'ю, писали та верстали, долучали до творчості нових людей.

Але з нами співпрацювало багато чудових та талановитих людей — це і наша маріупольська поетеса Оксана Стоміна, і викладачка, письменниця Катерина Карабєн-Фортун, і комунікаційниця, акторка, журналістка Марія Кутнякова, і відеограф Микита Нагнібеда, який знімав місто з висоти, і ще багато чудових авторів та фотографів. Ми вдячні кожному, хто долучився, повірив в нашу ідею, вклав свої сили та час у роботу. Зібрати людей було дійсно важно, адже ми хотіли відшукати тих, хто бачить місто так само, як і ми, хто пише у схожому стилі, хто може виділити час у своєму графіку.

Багато хто питає, як саме ми працювали над проектом, що стало першим у цій роботі?

Все почалося з того, що ми сиділи у нашій чудовій кав’ярні «Займемся кофе» (напевно, зараз називати заклади, вже не тільки можна, а ще й потрібно), пили каву, переглядали видання, яких у кафе було багато, і вирішили зробити власне. Ось так просто. Потім ми наклеїли у Олени вдома плакат з планом дій, повісили туди надихаючі листівки та дуже довго думали над назвою. Було багато варіантів, але Flaneur одразу запав у душу, це слово уособлює все, про що ми пишемо.

Потім було багато роботи, багато мрій. Я читала краєзнавчі книги, дивилася сюжети про історію Маріуполя, щоб більше дізнатися про місто. Ми разом блукали містом та помічали щось нове, Настя робила гарні фото. Шукали авторів, проводили зустрічі з тими, хто відгукнувся у соцмережах.

Складнощі були і з пошуком авторів (хтось погоджувався, а потім відмовлявся), і з тим, щоб вмовити деяких героїв. Адже, коли ми дзвонили і розповідали про ідею журналу, хтось говорив: а який у вас тираж? А коли ви надрукуєте журнал? А ми ще не могли дати відповідь на це питання, бо грошей на друк не було, була лише наша мрія.

Звісно, головним викликом було фінансування. Видання журналу — це дуже дорого, особливо такого, як ми хотіли — з якісним щільним папером, з кількістю сторінок більше 100, з гарною товстою обкладинкою.

Зараз ми мріємо, щоб журнал все ж таки вийшов та люди побачили, яким гарним був Маріуполь до російського вторгнення. Нас вже підтримала Маріупольська міська рада — журнал надрукують та будуть продавати у центрах «ЯМаріуполь». Всі вилучені кошти підуть на допомогу маріупольцям. Пишаємось, що зробимо свій невеликий вклад у волонтерський рух.

Про подальші плани зараз говорити важко. Раніше ми планували Flaneur як серію колекційних журналів про подорожі. Було багато планів писати про міста України та Європи.

У кожного маріупольця своя історія життя та порятунку. Кожен, хто вижив, сприймає це як диво. Кожен оплакує померлих та шукає друзів та родичів серед сотень фотографій у соцмережах. Звичайно, ми бажаємо всім нам миру та перемоги. Ми сповідаємося, що всі разом зможемо повернутися у Маріуполь.