Віктор Чукарін — чемпіон, який пройшов 17 концтаборів: нарис до роковин смерті

9 листопада 1921 року в селі Червоноармійське Новоазовського району Донецької області у простій селянській родині народився хлопчик Вітя. Батько Іван Євлампійович Чукарін, з донських козаків, мати Христина Климентьєвна Ломізова, гречанка, родом із села Гранітне. Через три роки, у 1924, родина Чукаріних зі степового Приазов’я переїхала до Маріуполя.

У приморському місті Вітя пішов вчитися до школи № 10. Хлопчик навчався добре і одразу захопився спортом: спочатку — футболом, а вже бувши п’ятикласником, не залишаючи футболу, Віктор закохався у гімнастику. Біля сараю він власноруч змайстрував собі перекладину і регулярно тренувався. Не обходилося без падінь, ударів і синців, але завзятий хлопчина вже через рік робив на перекладині такі трюки, що однокласники тільки ахали від захоплення.

Після 7 класів Віктор Чукарін пішов навчатися до металургійного технікуму, у своїй автобіографії він зазначає: «фрезерую шестірні у будівлях старих казарм на Сінній площі, де наш технікум, а після спекотного, задушливого підвалу ливарки добре вийти в садок, до турніка».

Незабаром у гімнаста-початківця з’явився і тренер: ним став вчитель фізкультури Віталій Полікарпович Попович. Цей літній і вже навчений життям педагог розвинув у хлопчику природні дані, заклав основи майбутньої майстерності. Він і порадив Віті Чукаріну вступити до Київського фізкультурного технікуму. У 1938 році Віктор поїхав до Києва.

У технікумі навчався Чукарін із захопленням, брав активну участь у фізкультурних парадах та спортивних змаганнях. Опіку над молодим спортсменом взяв абсолютний чемпіон СРСР зі спортивної гімнастики Аджат Ібадулаєв. Вже 1940 року 19-річний Віктор Чукарін виконав норму майстра спорту СРСР. Це було дуже високе досягнення. Перед молодим майстром спорту відкривалися широкі перспективи.

Напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року сплутав всі плани. Випускні іспити Віктора Чукаріна співпали із бомбардуванням Києва. Диплом з відзнакою довелося відкласти до найкращих часів. Новоспеченого випускника закликали служити в артилерію. У солдатський речмішок новобранець, крім іншого, поклав бляшанку з магнезією для рук: вірив, що вона скоро йому знадобиться на змаганнях.

Під Полтавою у 1941 полк Південно-Західного фронту потрапив в оточення. Поранені, контужені, знесилені бійці, серед яких був Чукарін, опинилися в полоні.

Замість бойових подвигів, про які мріється у молодості, — принизливий, нестерпний фізично та морально полон. Тепер Чукарін не мав ні імені, ні прізвища — лише номер, витатуйований на зап’ясті, — «10 491». Каторжні роботи з раннього ранку до пізнього вечора та табірна баланда виснажили організм Віктора, але не зламали його дух.

Не бажаючи миритися з такою каторжною працею, Віктор більше десятка разів намагався втекти, натомість кожного разу потрапляв до концтаборів. В дужому та молодому хлопчині бачили робочу силу, тому переводили до різних пекельних місць, не вбивали. Спочатку № 10 491 відправляють до Бременфорда, потім до концтабору в Зандбостелі… Були ще табори смерті… Чукаріна довго катували та катували, а потім кинули у штрафний барак помирати. Але в роздертому тілі спортсмена жила могутня сила волі. Віктор Чукарін вижив, вижив усім смертям назло.

Останнє випробування у круговерті 17 концтаборів — баржа смертників. Німці ховали докази своїх протилюдяних злочинів: всіх полонених вони завантажили на баржу, замінували її та відправили у відкрите море. Випадково цю баржу зустріли англійці, і, таким чином, тисячі військовополонених були врятовані. Серед них був і Чукарін.

До рідного Маріуполя Віктор Чукарін повернувся 7 листопада 1945 року, за два дні до свого 24-річчя. Постукав у хату. На порозі його зустріла мама (батька до цього часу вже давно не було в живих) і довго не визнавала сина в цьому виснаженому, худому чоловікові. І не дивно, перед нею стояв скелет, обтягнутий шкірою вагою 40 кілограмів. Мати намацала на маківці хлопця знайомий шрам, що залишився з дитинства після падіння зі стогу сіна, і тихо заплакала.

Після повернення до Маріуполя Чукарін довго не міг повернутися до спорту, але бажання бути спортсменом перемогло. І вже за два роки він відновився у спортивній формі довоєнних років. Ці два роки він працював спортивним інструктором на заводі Ілліча.

Потім обладнали гімнастичний майданчик на даху будівлі фабрики-кухні в Кальміуському районі. Вдень інструктор Чукарін організовував заняття з дітьми та робочою молоддю, а вечорами займався сам. У 24 роки (сьогодні у гімнастиці це вже ветеранський вік) Чукарін знову розпочав практично з нуля.

Віктор Чукарін поставив собі завдання повернутися у великий спорт, а тому в Маріуполі залишався недовго. Повернувши собі фізичну форму за надзвичайно короткий термін, у 1946 році він став першокурсником Державного інституту фізкультури, що відкрився у Львові. І тут незвичайна сила волі і надвеличезна працьовитість дозволили студенту Чукаріну досягти нереальних успіхів.

У тому ж 1946 він уже виступає на чемпіонаті СРСР, щоправда, посідає 12-те місце. Через рік він — п’ятий гімнаст країни, а у 1948 — чемпіон України. 1949 приніс Віктору Чукаріну титул абсолютного чемпіона СРСР. Відтепер він безумовний лідер у радянській гімнастиці. У 1950, 1951, 1955 роках верхня сходинка п'єдесталу чемпіонатів СРСР знову за ним.

У 1950-ті роки ім'я Чукаріна було у всіх на вустах. Гімнаста, подібного до нього, ще не знав спортивний світ. Віктора не було з ким порівнювати. Вигострена техніка, спокійна впевненість, атлетична фігура — це Чукарін.

Про гімнаста Чукаріна ще за його життя складали легенди.

І все ж переконливіший за всі чутки — досі ніким не побитий рекорд, що належить Чукарину: 118,75 балів зі 120 можливих, завойовані ним на третьому міжнародному фестивалі молоді та студентів у Берліні в 1951 році.

А попереду були Олімпійські ігри. Радянський Союз вперше виставляв свою збірну команду, вперше радянські спортсмени мали продемонструвати всьому світу свої олімпійські якості.

До збірної команди радянських гімнастів під номером 1 увійшов Віктор Чукарін, якому був уже 31 рік. І саме він став чемпіоном Олімпійських ігор у Гельсінкі в 1952. Продемонструвавши високий клас спортивної майстерності, викликавши загальне захоплення бездоганною технікою, він завоював 4 золоті та 2 срібні медалі.

А через два роки, 1954, на чемпіонаті світу в Римі сталася надзвичайна подія: виступаючи, Чукарін пошкодив палець руки. Така травма практично знімала гімнаста зі змагань. Але не Віктора Чукаріна. Він продовжив боротьбу, завоював чотири медалі (три золоті та одну бронзову) і став чемпіоном світу!

Тріумфальним був виступ Віктора Чукаріна на 16 Олімпійських іграх у Мельбурні у 1956 році — знову блискуча перемога в абсолютній першості та медалі всіх достоїнств: три золоті, срібна та бронзова. І це при тому, що Чукаріну було вже 35 років!

Батьківщина високо оцінила спортивний подвиг. За високі спортивні здобутки заслужений майстер спорту СРСР Віктор Чукарін отримав почесні нагороди та відзнаки.

Віктор Чукарін пішов із гімнастичного помосту непереможеним. Але його тріумфальний шлях до олімпійських вершин прокладений крізь небачені випробування. І нам не можна забувати цього подвигу нашого земляка-олімпійця.

Особисте життя Віктора Івановича склалося щасливо: одного разу на змаганнях Чукарін уперше зустрів Клавдію Іванівну. Вона теж займалася спортивною гімнастикою і теж пройшла через війну: медсестрою в евакогоспіталі. У них досить довго були суто робочі відносини — він допомагав їй як тренер. У 1948 році Клавдія Іванівна переїхала до Львова, і вони одружилися.

У родині Чукаріних народилися дві доньки — Вікторія та Ольга. Своїх дітей Віктор Іванович дуже любив.

Після завершення спортивної кар'єри Віктор Чукарін став викладачем рідного інституту фізкультури у Львові, з 1971 року завідував кафедрою гімнастики. Був тренером збірної команди України.

Незважаючи на те, що в Маріуполі Чукарін провів лише дитинство, юність та рік свого дорослого життя, він завжди вважав його рідним і ніколи не забував про це. У 1948 році Віктор побував у місті та в селі Гранітне, приїжджав до мами та родичів. У Маріуполі заходив до спортзали, де тренувався після війни, зустрічався із друзями. Часто писав статті та надсилав привітання маріупольцям через газету «Приазовський робочий».

Роки ув’язнення у фашистських концтаборах не могли не позначитися на здоров'ї Віктора Івановича. В 1984 році перестало битися серце видатної людини та легендарного гімнаста ХХ століття. До кінця своїх днів володар 39 золотих спортивних нагород залишався відданим своїй королеві — гімнастиці. Похований Віктор Іванович Чукарін на Личаківському цвинтарі у Львові.

25 серпня 2022 року виповнюється 38 років з дня смерті Віктора Чукаріна. Його іменем названі вулиці в Маріуполі та Львові, а ще до 100-річчя із дня народження видатного гімнаста у місті Лева створили мурал, присвячений Чукаріну.

Але головне — випробування долі, які достойно пройшов Віктор Чукарін, мотивують гідно переживати важкі часи російсько-української війни, зосереджуватися на досягненні мети та наближенні нашої головної Перемоги!

Нагадаємо, раніше Донбас24 розповідав про історію життя видатного археолога Володимира Кульбаки.

Ще більше новин та найактуальніша інформація про Донецьку та Луганську області в нашому телеграм-каналі Донбас24.

ФОТО: з відкритих джерел