Спогади про пекло Маріуполя, або чому фільм «Юрик» треба зняти з прокату

Вже тиждень щодня слідкую за тим, що мої співмістяни пишуть про воєнну драму «Юрик», яка сколихнула всіх маріупольців. Ми обурені, нам неприємно і боляче від того, що так зобразили реальність, яку ми ще нещодавно пережили. Це було пекло, яке важко було уявити кожному з нас, але ми його відчули на собі…

Після всіх коментарів та великих постів про цей комерційний проєкт я думала, що вже і немає що додати, адже погоджувалася з кожним написаним словом. Тому писала статті на #mrplcity, у яких наголошувала на важливості зняти фільм з прокату. Та все ж вирішила написати і власний пост… Бо у під'їзді будинку, де я зараз мешкаю, одна жінка встигла подивитися «Юрика» і вчора вона сказала мені, що «ніби сама опинилися в моєму рідному місті» після побаченого… Мені аж подих перехопило. Я їй відповіла, що це зовсім не про Маріуполь, не про ті події і точно не про маріупольців…

Коротко про те, на що важко не звернути увагу у фільмі, який зміг зворушити всіх, хто не пережив пекло у Маріуполі:

— гарно освітлений підвал пʼятиповерхівки, у якому знаходилася гарненька пічка-буржуйка і, де зовсім немає людей;

— невелика кількість одягу (і це при шаленому холоді);

—  наявність сирен та інтернету, постійно заряджений телефон (при повній відсутності електроенергії);

—  хліб, чистий посуд, вільне пересування містом…

Про все це маріупольці не могли і мріяти.

Загалом у фільмі відсутня будь-яка логіка і зовсім не враховується хронологія подій.

Після 16 березня Маріуполь поринув у ще більше пекло… На вулицях міста усюди були трупи, люди у відчаї рятувалися хто як міг. Ми всі були кинуті напризволяще…

8 березня я взяла велосипед і поїхала подивитися, чи є щось в аптеках. Бо бабусі потрібні були ліки, але вже тоді було страшно пересуватися не тільки через постійні вибухи і обстріли, а й через те, що на дорогах були мертві люди… Ніколи в житті не забуду як того дня побачила вагітну дівчину. Вона була на 10 місяці. Кесаревий розтин у неї стояв на 4 березня. Її звали Альона, ми познайомилися, коли я зайшла у розбиту аптеку і побачила її. Вона мене спитала, чи є в мене діти і чи можу я відчути, чи жива ще її дитина, бо вона не ворушиться більше… Очі цієї дівчини, переповнені сльозами, мені ще довго снилися після виїзду з Маріуполя. Як і перелякані очі моєї лежачої бабусі на яку впала стеля 20 березня. Тоді вона вижила, але вже того дня більше не хотіла жити, бо сил не залишалося зовсім.

Мій маленький Данилко у 2 рочки 8 місяців, коли в будинку зникло опалення, був одягнений у декілька шарів одягу. Він настільки боявся, що «дядя зробить великий бабах» поруч з нами, що отримав через стреси екзему, яку ми тривалий час лікували. Мій зір впав до -9 і, як повідомили лікарі, це теж через пережитий стрес. Мій батько мав настільки чорні руки від приготування їжі на вогні, що рубці від того процесу залишилися й досі. Моя мама на інвалідному візочку трималася краще за інших. Вона дуже сподівалася, що наш будинок вціліє, нас врятують і ми будемо жити у Маріуполі. Але після того, як мама бачила, як будинок руйнується через вибухи, як все це неможливо зупинити і найголовнішим є - тільки вижити, і вона втратила будь-яку надію, що щось може змінитися… Жити у відчаї і постійно дивитися страху прямо в очі… Ось це про маріупольців. Це про те, що ми пережили насправді.

Декілька днів назад представники OsnovaFilm принесли офіційні вибаченні мешканцям Маріуполя. Вони наголосили на тому, що фільм є художнім, а також пообіцяли, що з нього будуть видалені сцени, які сильно відрізняються від реальності. Також він буде доповнений документальними фактами, що підтверджують — реальність була набагато жорсткішою, ніж її художнє осмислення. Але, чи не легше просто зняти з фільму назву Маріуполь. Бо сценаристка, режисер та продюсери фільму опустили не тільки важливість консультування з очевидцями подій, вони абсолютно не передали справжню маріупольську атмосферу. У фільмі Юрик може бути ким завгодно, але не маріупольцем, бо «мамкою» назвати свою маму у Маріуполі було б дико… Кожен мешканець мого рідного міста знає, де слід ставити наголос у всім відомому селищі МАнгуші. Мені різало слух, коли водій сказав «МангУші». Тобто навіть зайти у вікіпедію і подивитися, якже правильно сказати, у творців фільму часу не було…

Не було часу, чи бажання. Але з прокату цей фільм знімати не збираються. Я, як маріупольчанка, яка на все життя запам’ятаю, як це жити у постійному страху, дуже хочу, щоб у фільмі прибрали згадки про Маріуполь. Нехай це буде будь-яке місто, але не Маріуполь… бо там щось доповнити — буде замало, кінострічку треба повністю змінювати — від початку до кінця. Це той художній фільм, який точно у жодному разі не повинні асоціювати з Маріуполем.

А на фото я після виїзду з міста. Схудла на 11 кг. Важила 53 при зрості 178 см… трохи сліпа, трохи виснажена і трохи не вірю, що все ж змогла врятуватися і вижити…