Пологи під обстрілами, сотні поранень та робота нон-стоп: лікар-інтерн поділився спогадами про блокадний Маріуполь

Маріуполець Дмитро Пучков протягом майже місяця війни продовжував працювати у двох медичних закладах міста — пологовому відділенні МТМО «Здоров’я матері й дитини» та Обласній лікарні інтенсивного лікування (ОЛІЛ). Йому, акушеру-гінекологу, який не встиг закінчити інтернатуру, довелося приймати пологи та рятувати життя під обстрілами, працюючи та виживаючи в нелюдських умовах.

Спогадами про життя та тяжку й надважливу роботу лікарів в умовах активних бойових дій Дмитро Пучков поділився з одним з українських ЗМІ.

За його словами, у пологовий будинок, де він працював, привозили усіх вагітних маріупольчанок. Значна частина жінок скаржилася на тягучий біль внизу живота (так проявлявся тонус матки через стрес), за час війни були випадки недоношених термінів. Майбутнім матерям створювали максимально комфортні умови перебування (наскільки це було можливим), намагалися смачно та ситно годувати, надавали медичну допомогу та заспокоювали.

9 березня пологовий потрапив під авіаудар з боку російських сил. На той час троє жінок уже були в процесі пологів. Дмитро на той час перебував в ОЛІЛ, куди потім й привезли поранених вагітних.

Близько 20 днів він фактично жив на роботі. Лікарня працювала на дизельному генераторі, проте й з таким джерелом світла інколи виникали перебої. До того ж у медзакладі були вибиті вікна, тому там «царював» дуже сильний холод, температура навіть сягала мінусових покажчиків. Бувало, що жінки народжували й у таких екстремальних умовах. Коли з’являлася електрика, в оперблоці вмикали обігрівачі, нагрівали кімнати.

З певного часу в ОЛІЛ звозили всіх — дітей, вагітних жінок, поранених та травмованих. Практично повні бригади медиків робили все, аби врятувати життя маріупольців, самі при цьому не мали можливості безпечно сходити додому.

За словами медика, приблизно 10−11 березня до лікарні прийшли російські військові, які називали себе морпіхами. Деякі з них — переважно молодь 18−19 років на вигляд — поводилися дещо розгублено, просили принести їжу, цигарки та воду. Також були й інші — бородаті, з кавказьким акцентом, вони називали себе військовими «ДНР».

У лікарні на всіх поверхах ці «гості» провели обшуки, намагаючись знайти поранених українських захисників. Частина наших воїнів, одягнених у цивільний одяг, спустилася до підвалу, проте їх там знайшли.

У період, коли ще була така можливість, Дмитро ходив додому, аби приготувати їжу для власних батьків, які переховувалися у підвалі. Ці «відвідини» відбувалися у супроводі російських солдат.

Він пригадує, що тоді вони жили увісьмох в одномісній палаті. У них був певний запас води, проте поповнювати його було дуже складно: інколи питну воду не привозили по 2−3 дні, а дістатися колодязя було неможливо через бої.

Також до лікарні приходили й мешканці сусідніх будинків, шукаючи прихисток та хоч якийсь захист від постійних обстрілів та авіаударів: у медичному закладі був підвал. Маріупольці перебували в жахливих антисанітарних умовах, здорові та хворі люди (з кашлем, кишковими розладами) знаходилися разом, все частіше спостерігалися проблеми з водою.

З часом російські військові заборонили залишати лікарню, особливо медикам. Втім, лікарі тікали, щоб врятувати свої родини. Вдалося залишити знищене війною місто Марії й Дмитру з ріднею:

«Випадково нам вдалося знайти у знайомих машину, що була пошкоджена, без вікон, з проламаним дахом, але була на ходу».

На той день, 20 березня, у лікарні залишалося не більше 30 медиків на чолі з головним лікарем. Скільки їх там наразі, невідомо, адже з містом немає зв’язку.

Нагадаємо, Путін назвав умови, за яких зупиняться обстріли блокадного Маріуполя.