Не 500 днів, або Як назвати те, що відбувалося до 24 лютого

П’ятисотденний рубіж війни пройшли українці цими днями. Принаймні про це говорили як міністри, так і школярі у соцмережах, у Львові та Харкові, пенсіонери та молоді мами. П’ятсот днів війни — це дуже багато і довго. Гинуть люди, руйнуються будинки, ламаються долі.

Рідко хто виправлявся — п’ятсот днів повномасштабної війни. Тієї самої, коли росія остаточно втратила розум і вдарила нахабно і страшно.

Але війна триває дев’ять років, понад 3000 днів! І досі дивує, що багато українців вважають за краще це якось не помічати.

Не помічати до лютого 2022 року переселенців, котрі блукають містами та селами, покинувши житло та рідних в окупації.

Не помічати трун із тілами захисників, котрі склали голову на Донбасі, де як не назви — АТО чи ООС — з 2014 року йдуть бойові дії.

Не помічати, що понад дев’ять років Донбас захоплений, окупований, розграбований, вкинутий у злидні — а тепер це дуже добре, на жаль, розуміють деякі райони Запорізької та Херсонської областей.

І волонтерський рух не у лютому 2022-го розпочався. І армія, яка дає «другій у світі» конкретних лящів, не вчора з’явилася. І досвід вимушеного переселенства нарешті змусив подивитися на цих людей по-іншому, не поблажливо чи зі злістю, а з розумінням та співчуттям.

Тож які ж 500 днів?

· 22 лютого 2014 року президент України Віктор Янукович втік до Криму від народних протестів.

· 23 лютого 2014 року Володимир Путін, за його власними словами, дав команду на початок спецоперації в Криму. На російській медалі «За повернення Криму» стоїть дата «20.02.14 — 18.03.14».

· 27 лютого якісь «зелені чоловічки» у військовій формі без розпізнавальних знаків захопили будинки Ради міністрів та Верховної ради Криму. Березень — «референдум».

Чи можна вважати це початком російсько-української війни?

Безперечно.

Водночас у Донецьку та Луганську розгортаються не менш драматичні події.

· 7 квітня на захоплених проросійськими бойовиками територіях проголошуються незаконні «днр» та «лнр».

· Напередодні, 6 квітня, влада України оголосила про початок антитерористичної операції на Донбасі.

· У ніч із 11 на 12 квітня бойовики під командуванням Ігоря Гіркіна-Стрєлкова захопили Слов’янськ.

· Вдень 26 травня розпочинається бій у донецькому аеропорту ім. Прокоф'єва.

· 5 липня бойовики Гіркіна кидають захоплений Слов’янськ та заходять до Донецька.

· Торішнього серпня у бої під Іловайськом відкрито втручаються російські війська.

І що «кіборги» із Донецького аеропорту? Бійці, які пройшли пекло Іловайського та Дебальцевського котлів? Безприкладні сміливці, що склали голову на Світлодарській дузі? Ті, хто вижив у боях за Авдіївському промку? Куди їх, у який розділ історії України, щоби хоча б так запам’ятали?

Якщо вважати початок війни офіційно з 6 квітня 2014 року (початок антитерористичної операції), то до 10 липня 2023-го минуло 3382 дні. Це дев’ять років три місяці та чотири дні.

За цей час виросли «діти війни», які не знали іншого життя, крім під обстрілами. Тимчасово вимушені переселенці стали незмінними. Замість загиблих кілька років тому батьків воюють їхні сини та дочки, що підросли.

За 500 днів країна змогла мобілізувати всі свої сили на оборону, але зізнаймося чесно — чи вийшло б це, якби не було цих років, за які Україна нарешті зав’язала берці та піднялася на ноги?

Запитайте у знайомих ВПО — і вони розкажуть десятки історій, у яких мешканці західних, північних, центральних областей України всі ці роки виявляли явне незнання ситуації у своїй країні, на сході.

Виглядало це іноді комічно, іноді безглуздо:

· «Як це в Донецьку немає банкоматів Приватбанку?» (2018).

· «Донецьк поділений на дві частини — окуповану та підконтрольну» (2019 рік).

· «Надайте документи „Новою поштою“. У Донецьку немає відділень? Дивно, скрізь є» (2020-й).

· «З'їздіть до Макіївки, зайдіть в управління пенсійного фонду і заберіть свою пенсійну справу» (2015-го — так відповіли переселенцю віком 80+, який приїхав через чотири блокпости до міста на підконтрольній території України)

· «У сенсі, люди гинуть від обстрілів???» (2017 рік).

Напевно, вже немає сенсу сперечатися та з’ясовувати, чи допомогли Україні Мінські угоди, чи ні, чи були вони засобом стримування, чи навпаки — стали каталізатором нинішніх подій.

Зрозуміло, що росія накопичувала сили, готувалася, стягувала війська до наших кордонів і переконувала весь світ, що це лише навчання.

Що робила у цей час Україна?

Явно не сиділа осторонь, мовчки спостерігаючи та вірячи цим «переконанням».

Схід країни горів і димився, південь базікав у невизначеності, біля північних кордонів було дуже неспокійно… І все одно у стількох людей війна почалася 24 лютого 2022 року!

Якщо вже на те пішло, то давайте все ж таки уточнюватимемо, що рік тому, у лютому, почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Але як назвати все, що відбувалося раніше?

Конфлікт — надто дрібно, озброєна агресія — незрозуміло, окупація — лише одна ланка у ланцюзі російських злочинів на Донбасі та в Криму, анексія — це для істориків, гібридна війна — потребує довгих пояснень, але вже ближче до реальності. І все зводиться до того, що це таки війна, і ніяк інакше.

Три тисячі триста із чимось днів.