Маріупольський лікар Єлизар Гранков повертав людей «з того світу» — як йому вдалося втекти з полону (ВІДЕО)
З початку повномасштабної війни анестезіолог буквально жив у лікарні та рятував маріупольців, ризикуючи власним життям
Наприкінці лютого медики Маріуполя опинилися на власному фронті — незважаючи на постійні бомбардування, обстріли та ракетні удари, вони намагалися врятувати якомога більше людей. Найскладнішим було обирати, кому у безкінечному конвеєрі надати допомогу, а найстрашнішим — бачити розірвані тіла дітей. Оперувати поранених доводилося навіть на вулицях.
Про це розповів маріупольський лікар-анестезіолог Єлизар Гранков. Він поділився важкими спогадами з життя та роботи у Маріуполі та історією порятунку власної сім'ї.
Читайте також: 200 км пішки ворожим тилом: як танкісти виходили з блокадного Маріуполя (ВІДЕО)
Доводилось обирати між пацієнтами
Коли розпочалася війна, Єлизар працював у трьох лікарнях — двох державних і одній приватній. Він згадує ці часи і говорить: підготуватися до такого неможливо. Ніхто з лікарів не міг уявити такої кількості пацієнтів. Ніхто не бачив так багато трупів дітей та дорослих одразу.
У лікарні рятували всіх — «азовців», бійців ТРО. Та військових серед поранених було лише 10−15%. Всі інші були цивільними людьми, які постраждали від ударів росіян.
«У нас був конвеєр, — згадує Єлизар. — Ми рятували людину і навіть не знали її ім'я. Часто доводилося обирати, кому надавати допомогу, адже всіх врятувати було неможливо. Я досі пам’ятаю молодого хлопця, у якого стирчали легені, розірвало живіт, і ми просто не могли нічого зробити».
Та найважче було бачити померлих немовлят, дітей з відірваними кінцівками, яким вже не можеш допомогти. Деякі моменти роботи Єлизар знімав на відео, аби потім показати світу.
«Були люди, які казали, що це фейк, вас ніхто не вбиває. А у нас були океани крові, суцільний жах та трупи», — говорить лікар.
Дні у російському полоні
Одного дня Єлизар разом з братом збирався поїхати додому з лікарні. Але на вулиці побачив російський танк з літерою «Z». Тікати було вже пізно — рашисти приставили всіх до стіни, перевіряли телефони і татуювання.
В цей день лікар так і не повернувся додому. Коли минуло день-два, родина почала страшенно хвилюватися.
«Я не знала, живий він чи мертвий. Для мене почалося персональне жахіття», — згадує дружина Єлизара Валерія.
Вона намагалася триматися заради маленької донечки, яка не розуміла, що відбувається навкруги.
«Все вибухає, літаки літають — мені здавалося, що це буде роками, нас всіх взяли в полон і не відпускають. Було страшно, що мені нічим буде годувати дитину», — згадує Валерія.
Коли минув час, не витримала мати Єлизара — під бомбами дійшла у лікарню, щоб дізнатися, що з її сином. Як виявилося, росіяни взяли всіх лікарів у полон та нікого не випускали з будівлі.
Єлизар згадує ці дні так: «Наступило вже психоемоційне вигорання, нам було байдуже — вб’ють нас чи ні. Здавалося, що весь світ — це маленька операційна, де ти просто надаєш допомогу».
Як вдалося втекти
15 березня Єлизар зрозумів — настав час виїжджати з міста. Дочекавшись слушної нагоди він разом з іншими лікарями зняв медичний одяг та поїхав у напрямку Запоріжжя. На бердянському блокпосту їх погрожувати розстріляти, але дивом відпустили.
Весь цей час чоловік не знав, що з його дружиною та дитиною. Вони виїхали окремо, і вже на вільній території змогли зв’язатися телефоном. Фраза «ми живі», момент зустрічі та закінчення цього суцільного жаху став найщасливішим моментом в житті родини.
Ще більше новин та найактуальніша інформація про Донецьку та Луганську області в нашому телеграм-каналі Донбас24.
ФОТО: з відкритих джерел