Маріуполець розповів про 100 днів полону в оленівській колонії (ВІДЕО)

Маріуполець Віталій Ситніков з початку повномасштабного вторгнення на свій страх і ризик допомагав мешканцям міста: під обстрілами на автівці діставався в найнебезпечніші маріупольські райони, аби звідти врятувати людей.

В середині березня він вивіз з окупованого Маріуполя свою родину, а вже за тиждень вирішив у складі волонтерської ініціативи повернутися до обложеного росіянами міста, аби рятувати дітей, жінок, літніх людей, які ховалися від обстрілів в підвалах будинків. Віталія та ще 30 волонтерів було затримано. В полоні вони провели 100 днів: 100 днів пекла, знущань і катувань.

Про перебування в російському полоні Віталій Ситніков розповів у відео, яке виклав на своєму YouTube-каналі.

— Дійсно, в Оленівці забивали до смерті військовополонених, вони різали собі вени під цим тиском. Там абсолютно інша реальність, інший світ, ніби на іншій планеті знаходишся, відчуття повної безвиході. Треба якомога більше докладати зусиль, аби витягти звідти хлопців і дівчат. Це набагато гірше військових дій.

Віталій перебував в окупації Маріуполя і знає про що говорить: він потрапляв під обстріли, чув поруч з собою автоматні черги, їздив за людьми в небезпечні райони, але все це було не так страшно, як полон. Він вірить в перемогу та справедливість, а також обов’язкове покарання катів, які знущаються з військовополонених в оленівській колонії.

В березні з початку повномасштабного вторгнення хлопець щиро відгукувався на прохання знайомих і незнайомих людей: на власній автівці розвозив по укриттях воду, харчі, відвідував родичів друзів. «Займався волонтерством, але не асоціював себе з волонтерами», — каже він у відео.

— 18 березня з Маріуполя виїхав до Дніпра з родиною. Тиждень пробув там. Знайшов волонтерський бус і поїхав в окупований Маріуполь вивозити людей. Я хотів своїм друзям відвезти гуманітарку та паливо, аби в них була змога виїхати.

На в'їзді до Маріуполя військовий днр забрав у Віталія паливо, його та водіїв ще 4 волонтерських бусів розгорнули та відправили до Нікольського, звинувативши в тому, що водії вивозять людей за гроші. Перевірили документи, телефони. Відпустили.

— В Маріуполі з іншими водіями ми розминулися. Я їхав крізь осколки, уламки дерев, нерозірвані знаряди, трупи людей, дроти… Дістався до деяких адрес, віддав гуманітарку, попередив, аби наступного ранку люди були готові їхати. На 23 мікрорайоні до мене на «Ланосі» під'їхав днрівець, сказав, щоб я їхав за ним. Це було під вечір, мене завели до «штабу», перевірили наявність татуювань і звинуватили в тому, що я «азовець» і здаю позиції.

Віталій каже, що представники днр набагато жорстокіші та озлобленіші, ніж навіть російські військові. У волонтера забрали документи, телефон і почали бити, погрожуючи пристрелити, якщо «не зізнаєшся, що ти з Азова». У Віталія в ту мить життя розділилося на до та після.

— З цього моменту та на наступні 100 днів я потрапив в іншу реальність. Мене били ногами по голові так, що з очей вилетіли лінзи. Майже нічого не бачив. На тому ж «Ланосі», погрожуючи автоматом, мене повезли до їхнього райвідділку. Був повний шок. І я здогадувався, що мене можуть просто вбити.

У райвідділку Віталія посадили в камеру, де на той час перебувало вже близько 20 осіб. Через деякий час до камери потрапив і інший водій-волонтер, з яким напередодні розминулися в Маріуполі. Звідти хлопців доставили в донецький УБОП, їх відвезли туди на автозаках, з зав’язаними скотчем очима та руками, «як справжніх терористів».

— Якщо «на етапах» чули, що людина — військовослужбовець, одразу били. Аби всі інші розуміли, куди вони потрапили, аби боялися та не рипалися. Згодом один цивільний хлопець, який в Маріуполі працював в державній охороні, розповідав, що в УБОПі його били струмом і довго тримали в зав’язаному мішку. Це продовжувалося упродовж 10 днів без висунення будь-яких звинувачень.

На допити викликали по черзі. Волонтери ще вірили: ось їх допитають і відпустять, зрозуміють, що вони не військові. Але «слідчий» повідомив, що водіїв затримують на 30 діб. У Віталія шок: адже повідомити рідним про те, де він знаходиться, змоги нема. Його з іншими волонтерами відправляють до донецького ізолятора тимчасового утримання, а звідти — до оленівської колонії № 120.

— В колонії «стандартний прийом»: з автозаків виходимо по одному, називаємо прізвище, сідаєш наприсідки. Якщо сідаєш на 10 см далі чи ближче — б’ють ногами. Тварини ставляться до нас, як до тварин. Навприсідки треба було сидіти протягом декількох годин. Я сидів ще нормально, а люди, в яких вага більша, якщо падали — то їх били. І завжди б’ють так, що ти не бачиш, хто це робить.

Двох цивільних побили до півсмерті: виявилося, що в одного чоловіка стояв кардіостимулятор, інший — хворий на епілепсію. Їм викликали «медичку», яка замість надання допомоги казала: «Не хвилюйтеся, це все адреналін».

Перші 16 днів полонені знаходилися в камері, що розрахована на утримання 6 осіб, приблизно 15−18 квадратних метрів. Там перебувало 45 чоловіків (!). Спали по черзі на цегляній підлозі, навіть комфортно стояти було ніде. За цей час на вулицю хлопців не виводили, а годували шматком хліба та 150 мл води на день. Згодом в брудних мисках приносили якусь «кашу», її доводилося їсти, хоча на смак вона була неприйнятна. Свіжого повітря в камері не було, води також, туалет знаходився в цьому ж маленькому приміщенні.

— Згодом ми почули, що на території колонії є бараки. І тоді спробували домовитися — за гроші «з волі», по 100 доларів з кожного, ми переходимо до бараків і починаємо робити там ремонт також за свої кошти. Обіцяли нормальні умови. Там ми пробули ще 1,5 місяця. Домовленість, що нас відпустять через 30 днів, звісно, ніхто не стримав.

Віталій розповідає і про роботу російських ЗМІ на території оленівської колонії № 120. Показово на камери вдягали сорочки на персонал колонії, розповідали про відсутність тортур і знущань, а «незручних» полонених (серед яких були й волонтери) просто закривали в камерах. Згодом водіїв перевели до ДІЗО, де вони і знаходилися останні 35 днів полону. Там гірші умови, відсутні прогулянки на свіжому повітрі, в ДІЗО здебільшого переводили в якості покарань.

— В корпусі ДІЗО відбувався суцільний жах. Буквально щодня ми чули катування, які проходили в камерах. Чоловіки просили помилувати їх, плакали. Били дуже сильно: дубинками, ногами, били струмом, навіть забивали до смерті. Деякі люди там просто не виживали. Був випадок, коли азовця били три дні поспіль. Ми чули це, ти не можеш закрити вуха. Дуже шкода хлопців, яких лупцюють ні за що. І на четвертий ранок той азовець порізав собі вени.

Також в оленівській колонії знаходилися і цивільні маріупольці, які були затримані при виїзді з міста. До них також застосовували катування струмом і побиття. Віталій згадує, що у ДІЗО утримувалися і військовополонені жінки. Одна з дівчат була вагітна, вона і досі знаходиться в полоні, як і всі інші.

— Полон — це не знаходження в камері з триразовим харчуванням. Коли ти пробув там в комфортних умовах і звільнився через 100 днів. Ні. Там просто інша реальність і постійний стрес, що ти можеш вже звідси не вийти.

Наприкінці травня родичі полонених водіїв-волонтерів розпочали інформаційну кампанію «Волонтер — не терорист», до якої приєдналася велика кількість українських і закордонних ЗМІ. Віталій вважає, що це стало одним із факторів їхнього звільнення після 100 днів перебування в російському полоні.

«Минув вже місяць перебування на волі, але й досі я сприймаю це наче диво. Ми не повинні забувати — в полоні у росіян залишається ще багато людей. Про це треба говорити, адже знаходження там набагато гірше за будь-що. Здається, що ніхто не допоможе, але в серці все ж таки живе надія, що хтось за тебе бореться і прикладає максимальні дії для порятунку», — підсумовує Віталій Ситніков.

Більше деталей — у відео.

Читайте також: «Для росії цих людей немає»: нацгвардієць розповів про бої з армією «лнр» за Рубіжне

Ще більше новин та найактуальніша інформація про Донецьку та Луганську області в нашому телеграм-каналі Донбас24.

ФОТО: скріншот із відео Віталія Ситнікова

6
0