Листи з окупації: історії місцевих жителів про ґвалтування, залякування та крадіжки

«Наташа, ми тримаємося щосили. Відчувається, що вони бояться. Дуже бояться. Вони можуть зупинити на вулиці будь-яку людину і змусити повторити кілька разів, що вони великі, що вони сильні і ми хочемо жити з ними. Ми опускаємо очі і повторюємо, а в голові крутиться — як же ви, с@ки, боїтеся, якщо вам, для вашої величі, потрібно, щоб хтось про цю велич повторював. Як ви самі в собі не впевнені.

Це як статевий акт з імпотентом, якому треба нескінченно повторювати, що він сильний, що в нього все виходить, дуже довго і вперто для нього старатися і при цьому думати, коли ж це болісне знущання нарешті закінчиться.

Ми повторюємо це для того, щоб зберегти нас усіх. Тому що дуже складно воювати беззбройній людині проти безмозглого тулуба з автоматом.

Тому що потім, коли цю нечисть виженуть із нашої землі, нам треба буде упорядковувати місто. З ким би ми зараз не говорили, у всіх одні слова.

Слова, що у місті запах гнилі. Нам, напевно, потрібно буде дуже багато миючих засобів, щоби просто довго мити тротуари, будинки, і навіть дерева. Тому що все, до чого торкалися ці нелюди, має запах гнилі.

Вчора одна жінка, пенсіонерка, відмовилася повторювати, що вони великі. Три здорові мужики її роздягнули і залишили на вулиці, заборонивши комусь підходити до неї, щоб допомогти.

Три години вона роздягнена стояла на вулиці і тільки голосно говорила: «Не підходьте до мене, мої рідненькі. Не наражайте себе на небезпеку. Будь ласка! У нас ще буде з Вами дуже багато справ… Потім!

І ще. Вони крадуть. Вони крадуть усе. Мені навіть складно вигадати, що вони не крадуть.

Ми ніколи не бачили крадіжки у таких масштабах. Починаючи від дитячих іграшок і закінчуючи ящиком овочів, що підгнили.

Вони бояться, бо у місті постійно розклеюють листівки. Наші листівки із українською символікою. Ми чекаємо на ЗСУ. І коли вони будуть близько, то херсонці голими руками та зубами розправлятимуться з нечистю. Вони це відчувають. Тож поспішають.

А ми зачекаємо. Зачекаємо. Зчепимо зуби, стиснемо кулаки до оніміння в пальцях і чекатимемо. Тому що нам є заради чого чекати.

Щоб було раз і назавжди. І жодного з цієї нечисті не лишилося. А потім митимемо місто.

Довго. Наташа, передайте всім, що Херсон — це Україна!

І, якщо можете, моліться за нас, називаючи у своїх молитвах усі українські імена. Тому що це наші імена…".

«Кальміуське — це невеличке місто, з 11 тис. людей. До нас були привезені військові з країни-окупанта, приблизно 2−3 тис. Біля мого дому розташовано склад з бойовими припасами. Якщо туди потрапить якась @уйня поруч, всім @издець.

Коло дома моєї бабусі є чотири місця, де проживають військові. До того ж в нашому місті майже кожного дня може бути ґвалтування. Інформація від міської лікарні: майже 70% жінок через ґвалтування тепер є ВІЧ-інфікованими.

Окупанти ходять до магазинів з зарядженою зброєю, погрожують нею. Їм начхати на закони, їм начхати на все. Моя матуся працює в магазині й кожен день до неї приходять такі, набухані, зі зброєю. До того ж в нас є РУДО, там працює 75% населення. Там здобувають вапняк і щебінь, який не залишають в нас, а вивозять до росії. Кожен тиждень працівники отримують 1 тис. рублів, зарплатню затримують й повністю не видають більше 1,5 років. В магазині також @ізда, в мами зарплата 5 тис. рублів, максимум, що вона заробить — це 10 тис. на два тижні. Коштів не вистачає. Ціни злетіли до небес. Це навіть не все: в нас буквально розвалюється школа, лікарні @изда, хороші готелі і кафе захопили денеки (так мі їх кличемо). Коли це все скінчиться, невідомо. Вірю в нас, в ЗСУ та нашу перемогу!"

«Пишу про спустошеність і біль від того, що зник зв’язок з Мелітополем. Там мої рідні люди, від яких я вже другий тиждень не чую жодної звістки. Мама, рідна сестра, племінники. Раніше, хоч поганий зв’язок, але був. Тепер — тиша.

Це медове містечко наче зникло з карти України. Воно відрізане, бо міст у Василівці розбомблено, а це значить, що виїхати до Запоріжжя змоги немає. Тим більше, що там зараз зосереджена чисельна кількість російських військ. Хід є тільки назад — до Криму. Залізна дорога не працює. Новонароджених дітей зареєструвати змоги немає. Хоча є, але буде реєстрація Криму або Ростовської області чи ще чогось.

Багато хто не виїхав звідти, коли були гуманітарні коридори, бо болісно кидати свою землю, яка родила і годувала. А ще, тому що людина чогось не може. Усвідомити. Осягнути. Відірватися.

Не може кинути свою домівку. Моя мама на півдні України прожила 55 років, сама збудувала дім — це була її мрія. Тяжко працювала, все життя, в колгоспі, в полі та на городі.

Сестра народила дитину, другого сина 27 травня. І я не знаю, як почувається новонароджений Данило Богданович — можливо, майбутній гетьман України. Можливо, вони чогось потребують, а я не те що нічим не можу допомогти, я навіть не знаю, що думати. Тому я не можу мовчати.

Гуманітарна ситуація вкрай непроста. Ціни шалені, гречка до 150 грн за кг доходить, продуктів немає.

Журналісти, розкажіть світові про Мелітополь. Зараз там черешні спілі на деревах — для кого? Для ворога? В ці дні щороку в Мелітополі проходив фестиваль «Черешнево», але цього червня — на жаль, ні.

Я не хочу, щоб Мелітополь став другим Маріуполем…".

«3 березня я не забуду ніколи! Все розпочалося з обстрілу блокпосту на в'їзді до міста. Колона окупантів відразу рушила до однієї з найбільших атомних електростанцій у Європі — Запорізької АЕС. Всю ніч з 3 на 4 березня лунали постріли та вибухи. Зі станції пішов білий дим. Страх, тривога та паніка заволоділи нами! Вибух хоча б одного енергоблоку міг призвести до ядерної катастрофи, якої ще не бачив світ! Як з’ясувалося пізніше, окупанти обстріляли прохідну частину станції, через що сталася нічна пожежа, яку пізніше загасили.

Наразі ми уже другий місяць живемо в окупації. Якщо ви запитаєте, як виглядає Енергодар сьогодні, то складається таке враження, ніби ми повернулися на 30 років назад в СРСР: всюди висить російський триколор, по місту розвішані плакати героїв Другої світової війни, звідусіль лунає гімн російської федерації та пропаганда, а інтернет та мобільний зв’язок відсутні.

У місті дефіцит усього: від продуктів харчування та засобів гігієни до дитячого харчування та підгузок. Ціни злетіли на все, та навіть якщо і є гроші, за них майже нічого не придбати. У наші квартири заселяються військові, всі автомобілі та техніку відбирають на потреби російської армії. Школи та садочки не працюють, а дітей на вулицю боїмося навіть відпускати.

Мирні проукраїнські мітинги агресор подавив за допомогою сльозоточивого газу та пізніше влаштував терор проти активістів, іноді розстрілюючи їх прямо на вулиці. Все місто об'єдналося проти них. Ми намагаємося допомагати одне одному їжею та одягом. Беремо під опіку літніх людей та багатодітні сім'ї. Нещодавно деякі з нас забрали до своїх будинків дітей, які перебували без батьків у дитячому відділенні, щоб їх не вивезли до росії.

Українці, знайте, що б не робив окупант, ми не здамося, бо Енергодар — це Україна!".

«Хочу розповісти про людей, що живуть на моїй вулиці! У нас маленька, чудова зелена вуличка з 12 будинків. Усього 12 сімей! Але абсолютно дивовижних! Як вулиця пережила ці три місяці? Не солодко. Три тижні практично не виходили з підвалів. Не щодня вдавалося навіть води нагріти, щоб зробити чай і зігрітися. Вибиралися тоді, коли горів чийсь будинок! Не думаючи ні про що, намагалися гасити пожежу. Один будинок вдалося врятувати. Два згоріли повністю! Дякувати Богу, всі залишилися живі. Погорільців приймали сусіди, жили комуною.

Є на нашій вулиці, на вигляд, звичайна жінка, з величезним і добрим серцем! Проживаючи у невеликому будиночку з чоловіком з інвалідністю, що пересувається на колясці, вона дала дах ще двом сім'ям та собаці!

В іншому будинку проживала молода пара з маленькою дитиною, півторарічною Софійкою. До них у будинок з'їхалися всі родичі, з обох боків всі мешкали в підвалі! Дев’ять людей, собака та маленька, стійка Софія! Вижили усі! Ми з чоловіком вижили лише завдяки тому, що пішли з дому. Нам дала притулок сім'я брата, мого чоловіка. Ми жили недалеко, вп’ятьох, в одній кімнаті і додому змогли потрапити тільки на початку квітня! Вигляд нашого будинку жахнув — обстріляний мінами з трьох боків, пряме влучення граду до будинку. Пограбований і розбитий. Дуже страшно! Опускалися руки! Але… Прикладом нам став наш дивовижний сусід, якому виповнилося у березні 70 років і у якого повністю згорів будинок! Залишився лише гараж! І ця стійка людина, облаштовує гараж для проживання з дружиною і відбудовуватиме свій дім. А ще він не встиг загасити свій будинок тому, що в той момент, коли будинок загорівся, він витягував з підвалу жінку-сусідку, рятуючи їй життя. На вулиці не залишилося жодного будинку без руйнувань! Але залишилися стійкі і дивовижні люди, готові будь-якої хвилини прийти один одному на допомогу".