В Маріуполі ми пили воду зі сміттям та жили під кулями (ФОТО)

У Маріуполі Алла Вознюк ховалася у будинку творчості, який згодом зруйнували росіяни

Маріупольчанка Алла Вознюк пережила 23 дні жорстокої війни у рідному місті на Донеччині. Завжди позитивна та допитлива, кандидат економічних наук, мандрівниця, мати двох прекрасних доньок, вірна дружина свого чоловіка та володарка трьох собак породи ши-тцу. Коли сталася повномасштабна війна, вона була вимушена рятуватися у сховищі Лівобережного будинку творчості, того самого, який потім практично знищив ворог. На початку березня на Лівобережжі вже точилися вуличні бої і Алла та її родина виїхала з Маріуполя лише дивом. Згодом вона мігрувала до Британії та почала там нове життя.

Алла Вознюк розповіла, що їй довелося пережити в Маріуполі та як її прийняли у столиці Англії та Великої Британії. Далі розповідь з її слів.

Ризикнути життям та піти за водою

Ми жили у бомбосховищі Лівобережного будинку творчості (будівля колишньої 12 школи) до 18 березня. Як і всі ходили за водою на лікарню № 4, набирали її з пожарного гідранту. Вода була дуже брудною — з кульками, усім сміттям, ми її проціджували, потім кип’ятили. Шлях за водою був дуже небезпечний, перебігали з будинку до будинка. Одного разу ми прийшли до лікарні і побачили, що авіабомба повністю знесла під'їзд житлового будинку поряд. Але скоро ходити за водою стало неможливим — на вулиці Азовстальській розгорталися бої, один навпроти одного стояли танки.

Часто приходили до нас люди з сусідніх домівок — житло горіло, в будинки потрапляли авіабомби. Наше сховище на той момент вміщало 180 осіб з маленькими дітьми, усіх ходили переписували. В якийсь момент нових городян вже не пускали у сховище, вони заселялися у холодні кімнати першого поверху школи. Це була боротьба за виживання, хтось залишався порядним, але були й постійні склоки та сварки. Особисто ми боялися, що нас назад не приймуть, якщо нам не вдасться виїхати з міста.

Зв’язку до середини березня не було. Дивом у нашому сховищі був генератор, з якого ми заряджали телефони. Готували на кострах хто чим був багатий, іноді якісь люди привозили заморожене м’ясо, ми все це ділили між собою. Ми були із собаками, вони досі тиснуться до стін, коли чують гуркіт, а в Маріуполі боялися навіть виходити на прогулянку.

17 березня хлопець зі сховища зловив зв’язок в одній з кімнат четвертого поверху школи. Ми змогли додзвонитися до старшої дочки, дізналися, що молодша, яка під час подій була в Києві, вже виїхала у Польщу — з ними та іншими родичами ми втратили зв’язок, не знали як відшукати, кого брати в машину. Донька розповіла нам, якою дорогою виїжджала з Маріуполя, ми чекали на зелений коридор. Але було дуже страшно навіть виходити на Азовстальську, обстрілювали машини мирних.

За кермом вголос кричала молитви

На ранок 18 березня ми зрозуміли, що постріли не закінчуються навіть попри оголошений коридор. Ми почекали ще 15 хвилин і вирішили, що так ми ніколи не виїдемо, якщо будемо чекати тиші. Як ми їхали? Сіла за кермо і ніколи в житті ще так не молилася, поки їхали містом, — просто кричала молитви в голос зі сльозами: ми погрузилися вп’ятьох з п’ятьма тваринами. Шукали безпечний шлях по місту, у разі потреби виходили з підведеними вгору руками. Частина доріг з Лівобережного району виявилися для нас закритими, єдиним шляхом була Набережна під «Азовсталлю». Ми ледве проїхали поміж огорожею та розкиданими грузовиками, уся дорога в уламках, воронках та дротах. І тут почали бомбити «Азовсталь», снаряд упав в річку і хвилею нас викинуло з машини, потім рушили далі. Як тільки заїхали на пост-мост, в 10 метрах від нас почали літати кулі. Попри страх ми подолали цю небезпечну ділянку і так доїхали до Мелекінської траси. Згодом дісталися Запоріжжя та поїхали до іншого безпечного регіону.

Дорога у величний Лондон

Так, повернутися в Маріуполь зараз теоретично можливо, але що там робити — вранці знову шукати воду чи стояти у черзі за гуманітаркою? Повернутися туди — це боротьба за виживання. Усвідомивши це, ми почали думати про своє майбутнє, я й чоловік залишилися без роботи. А її зараз в Україні взагалі важко знайти, тому вирішила їхати за кордон, в Англію, де в мене є родичі. Молодша дочка Валерія вже в травні дісталася Лондону, я затрималася на місяць в Україні.

Щоб відкрити візу в Англію, потрібен спонсор — той, хто на півроку надасть тобі житло. Біженцям тут щомісяця платять 334 фунти допомоги. На ці гроші тут взагалі не проживеш, хіба що вистачить на продукти. Також 48 годин після прибуття з України в Англії діє безкоштовний проїзд для біженців за наявності паспорту.

Зараз для українців є два варіанти в'їзду в Англію: по сімейній візі, якщо тут є родичі — батьки, діти чи кровні брати та сестри; або спонсорській візі — коли бажаючі надають свої заявки та згоду прийняти біженців на півроку за умови наявності окремих кімнат у власній оселі. Тобто, якщо сім'я велика, практично для кожного має надатися окрема кімната, включаючи дітей різної статі. Моя двоюрідна сестра та племінниця, що проживають в Лондоні, на жаль не змогли бути спонсорами. Але мені дуже повезло зі спонсором — це 72-річна пенсіонерка Фіона, колишній програміст. Дуже жвава жінка, водить машину, в неї трьохповерховий вузький будинок у великій загальній житловій будівлі.

Готую в Лондоні український борщ

Моя літня спонсорка ставиться із турботою до мене, возить за потреби в банк, клініку, допомагає англійською домовитися в установах, завжди питає, що привезти з крамниці, придбала окрему приставку для телевізору, завела мені платні акаунти у Netflix, Disney з субтитрами на українській мові, водила мене у національний театр біля Біг-Бену. Часто пригощає привезеними з Франції сирами чи вином, годує смачними стравами.

Але так щастить не всім — іноді читаю в групах біженців чи у форумах, що деякі спонсори виганяють українців, стаються непорозуміння, зазвичай, через те, що британці дуже економлять воду та опалення — ходять у теплому вбранні по хаті, вмикають прання чи миття посуду лише, коли наберуться повні машинки. Так само вивозять по особливому відсортоване сміття — раз на тиждень і в визначеній кількості мішків різного кольору.

Щоб якось віддячити цій добрій жінці, вирішила пригостити її українськими стравами — зварила борщ, а до цього робила м’ясні відбивні. Також взяла на себе догляд за її домашнім садом: підстригла кущі, посадила у горщиках квіти та розставила меблі. До речі, мені тут довелося побути вчителем української для працівників банку — вчила говорити їх ввічливу фразу «ласкаво просимо».

Як у Британії з роботою? Українцям цілком можливо знайти роботу в Англії без знання мови, це буде некваліфікована робота — помічник на кухні ресторану чи кафе, обслуговування готелів, праця на будівництві. Спонсорська віза дає можливість офіційної праці на будь-яке місце. Мені соромно жити на шиї у спонсора, тому я планую піти на некваліфіковану роботу і вчити англійську. Взагалі, біженців з України тут приймають добре.

Нагадаємо, що Оззі Осборн вирішив надасти прихисток українцям у власному маєтку в Англії.

Читайте також історію дівчини з Краматорська, яка виїхала у Німеччину з родиною.

Фото надані Аллою Вознюк

9
0